Покотились горячи̂ слезы и чернцеви.
— Що зъ тобою опо̂сля сталось? — запытавъ богомолець чернця.
— Подужавши зъ раны, я вернувъ на Сѣчь и бувъ тамъ до часу, поки не до̂знавъ ся, где моя Маруся. Довѣдавшись, я поѣхавъ зъ товариствомъ вызволити єѣ и въ той часъ згинула она менѣ въ очахъ зъ руки свого пана Абдуля, выпустивши передъ тымъ сѣмсотъ козако̂въ зъ неволѣ. Опо̂сля вернувъ ся я зновъ на Сѣчь, поховавши Марусю на ро̂дно̂й земли, але не мо̂гъ дальше служити ро̂дно̂й землѣ и по̂йшовъ у чернцѣ сюды, вѣку доживати та молити Господа о лучшу долю для нещаснои во̂тчины…
— А я вже ко̂льканайцять лѣтъ ходжу богомольцемъ и покутую за васъ и мабуть до вѣку не спокутуюсь… А теперь чи назвешь мене товаришемъ?
— Такъ,ты бувъ и єси моимъ товаришемъ! — сказавъ чернець.
— Не достойный я почути се во̂дъ тебе, а навѣть прощеня во̂дъ тебе не смѣю просити…
— Все тобѣ во̂дъ серця прощаю! — мовивъ чернець.
— Але Господь не простить менѣ того! — вымовивъ богомолець и зновъ заплакавъ.
Сонце заходило, на землю падавъ росою вечѣрній холодъ. Софійскимъ кладовищемъ межи
