нїкому і не ходить о те, щоби хтось вірив, а о те тілько, щоби казав що вірить. Доказом того хочби те, як нинька старають ся о просьвіту народну. Ось таку до тепер я виробив собі релїґію.
— Алеж лихо, о якім ви згадуєте, так загальне — сказав товариш — що годї його поправляти.
— Як годї? Невжеж своєю загальностям воно перемінилось в добро, чи що? Нї, хоч люди і блукають по бездорожах, то всеж годї казати нехай вони йдуть туда, куду їм дорога. Годї!
Ми почали пращатись. Старий вивів нас коротшою дорогою і ми змучившись не богато, дістали ся до решти товаришів. В иншім разі я мавби богати що розказувати товаришам, та тут я не сьмів і не знав від чого зачинати.
Другого дня ми вибрали ся в инше місце, де сподївались більше добичі. Тут наші розбіглись радїючи, що звірини було доволї. Алеж згадка про стрічу з старим весь час непокидала мене. Аж, коли укінчивши лови, ми вернули домів, все наче забуло ся. Тілько оттак, деколи на часочок, згадає ся.
