В Росії робітники довше, ніж в инших країнах, зберігали цей звязок в землею. Низький рівень заробітку не дозволяв їм держати при собі в місті сімю. Селянин, що йшов на фабрику, звичайно залишав жінку і дітей на селі, рахуючись з тим, що тут їм легше буде прожити, ніж у місті. З приводу цього він весь час мав звязок в селом, посилав туди, зменшуючи як можна свої втрати, час гину свого заробітку; в літку кидав фабрику і вертався до семї, щоб помагати їй працювати на полі, і, нарешті, зістарівшись, або ставши калікою на фабриці, що робило його нездібним більше до праці, вертався до села, доживати своїх літ.
Зазначений вище перехід ручної праці до машинового виробництва крок за кроком рвав звязок робітників з землею. Для машини потрібно, щоб біля неї постійно був робітник. Підприємець, що видавав великі суми грошей на машини для своєї фабрики і вводив на все нові технічні винаходу та удосконалення, заінтересований, щоб покрити свої витрати й мати з цих машин як найбільше вигоди, — через те звичайне раніш в Росії припинення праці на фабриках і заводах на час праці в полі — тепер для його було дуже невигідним і давало великі страти. Коли ручну працю замінили машини, таке припинення трапляється все рідше і число робітників, що йдуть в-літку на село, зменшується, що в свою чергу ослаблює звязок з землею. Щоб це перевірити, можна покликатися на наші фарбярні і ситценабивні фабрики. В другій половині 80-их років з цих фабрик, що зберегли в себе ручну працю, щороку йшло на роботу в полі біля 30 % дорослих робітників: а з фабрик, що перейшли до машинного виробництва, — тільки 8 %.
В міру розвитку і поширення великого машинового виробництва число робітників, що працюють на фабриці цілий рік і не йдуть ніколи на польові роботи, збільшується. Ці робітники по своїм пашпортам вважа-
