жала право перед терміном звільняти робітників на випадок їх зухвальства і поганого поведення. Поруч же з тим, яке б не було важке становище робітника, як би не ображував його працедавець, як би не долічував йому грошей при виплаті його підприємець, робітник не міг покинути свого місця без дозволу суду; коли ж би він, не почуваючи в собі сил, щоб далі терпіти важкі умови, серед яких йому доводилось жити і працювати, самовільно покидав працю, то на цей випадок закон 1886 р. встановлював кримінальну кару: арешт на один місяць.
Або ще один приклад: за порушення підприємцями постанов закону 1886 р. було встановлено штраф не більше 300 карб.; для робітників же цей закон не знав иншої кари, як вязниця.
Отже, закон 1886 р. показав робітникам Росії, що уряд має для підприємців і робітників дві ріжні мірки і що через те робітничій клясі, в її щоденній боротьбі за поліпшення умов свого істнування, сподіватись на допомогу уряду не треба. Робітники Росії, зрозумівши це, навчились бачити ворога не тільки в тих, хто безпосередньо визискує їхню працю, але і в уряді, що всіми силами підтримує визискувачів.
Фабрична інспекція, що мала стежити, щоб фабриканти виконували закони 1882 і 1886 p., була поставлена в такі умови, в яких неможливо було наглядати за тим, що робиться на фабриці. На всю Европейську Росію було призначено тільки двадцять фабричних інспекторів: пересічно, на одного інспектора припадало по 1296 промислових підприємств з 43,491 робітником, їх округи досягали велетенських розмірів; найменший з них, варшавський, займав простір 111.875 кв. верст, а деякі перевищували 400 тисяч верст. Через те, що інспекторів було мало, вони не мали змоги не тільки дійсно обзнайомитися з умовами життя робітників і зрозуміти їхній побут і потреби, але навіть об'їхати