Сторінка:В'ячеслав Липинський. «Нова Зоря» ідеольоґія гетьманців (1929).pdf/3

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


„Нова Зоря“ і ідеольоґія гетьманців.
(Продовження)

Ще більше радикально розправляється п. Томашівський з авторитетами сучасности. На його думку (там-же) серед українців тільки той стає популярним авторитетом, хто має щось до роздачі, тоб-то до підкуплювання, як пояснює це йдуче за цим реченням, многословне многоточіє. Чи подумав автор цього афоризму, в якому світлі він виставляє свій орґан і самого себе? Бо чей-же його статті не призначені на нищення популярності і авторитетності видавців „Н. З.“?

Громити хиби громадянства, це не тільки право, але і обовязок публіциста. Але при цьому мусить бути міра. Воно дається любовю, а не озлобленням. Звісне речення про повну безвартісність навіть найталановитших писань, коли в них любови нема, і засаду, що кожне лічення громадянства треба починати від себе, повинні хіба знати публіцисти, які себе за католиків громадянству представляти намагають.

Не моє діло судити, як до поглядів п. Томашівського ставиться католицький провід „Нової Зорі“. Сміливості її світських редакторів поясняти слова св. Апостолів і рішати, котра з енциклів св. Отця „написана найліпше“ — у мене нема. Але, як віруючому римо-католикові, мені здається, що ширення таких поглядів в орґані католицькім є образою католицької реліґії. Бо чи справді христіянство це реліґія „користи“, „задоволення“, — реліґія „удачників“? Чи культ мучеників у католицькій церкві, зокрема мучеників політичних — як наприклад св. Станислава, Брунона, Вячеслава, Жанни д'Арк і багатьох інших може йти в парі з кпинами з політичного мучеництва? Чи католицька непохитність і найбільша, яка є в світі, принціпіяльність може бути сполучена з пропаґандою політичного опортунізму і заявами, що „принципіяльна політика це нісенітниця“ (слова п. Томашівського)? Чи врешті греко-католицька церква в її західній течії має стати пристановищем для всіх жаждучих задоволення і користи, всіх слабодухів, всіх опортуністів, всіх зрадників своїх давніших ідей — до чого публіцистика „Н. З.“ неминуче веде? І яка-ж доля жде тоді цей напрям в греко-католицькій церкві?

Колись польське католицьке духовенство, за часів навіть найгостріших переслідувань петербургської влади, примусити себе до співання „Боже царя храни“ в своїх костелах не дало. Нині почаївські монахи, зустрічаючи нову владу, зворушливо співають „Боже цось Польське“ під копулами Почаївської Лаври. Котре з цих духовенств поступало во імя засади „доцільної і відповідної політики, яка приносить користь і задоволення“? І за яким з цих двох прикладів ведуть західню течію в греко-католицькій церкві публіцисти „Н. З.“ — про це нехай рішає духовний провід цього часопису.

Ми, гетьманці, визнаємо індивідуальні обовязки й індивідуальну відповідальність, будучи, як нам здається, в цьому в згоді з наукою христіянської реліґії. Пан Томашівський в „Н. З.“ пропаґує модний тепер культ „безіменного українського вояка“ („Н. З.“ ч. 24. 1929). Може бути, що за цим культом прийде культ „безіменного виборця“ і культ батька їх обох: „безіменного власника капіталістичних акцій“. Коли це станеться і коли п. Томашівський знову тоді напише, що „Н. З.“ ніколи не йде проти ідеольоґії Липинського“, то це буде таксамо невірно, як невірним є те, що він написав тепер.

У відношенні до всіх проявів громадського життя між авторитаривно-державницько-клясократичним поглядом нашим і ліберально-культурницько-релятивістичним поглядом п. Томашівського лежить прірва. Для нього, візьму ще один приклад, проґрама УНДО (за виїмком аґрарної реформи) „доволі можлива, натомість політична тактика фатальна“. Для нас якраз навпаки. Тактику УНДО (на жаль тільки у відношенні до зовнішніх ворогів, а не внутрішніх противників) ми ще можемо і зрозуміти і поважати. Бо це тактика змучених людей, які одступивши в останні, ще не знищені заулки українського націоналістичного ґетто, хочуть принаймні в цих заулках, і так як можна сидячи в заулках, найсвятішу (із всіх політичних) українську державницьку ідею по мірі всіх сил своїх зберігти. І, п. Томашівський, коли б захотів не тільки критикувати, а вести з такою „доволі можливою“ проґрамою активну політику, іншої тактики, як тактика УНДО, напевно-б не придумав.

Фатальною вважаюмо ми не тактику, а власне ліберально-націоналістично-республікансько-демократичну проґраму УНДО, бо це вона не дає найчисленнішій українській політичній партії вийти з безнадійних заулків, а як-би це навіть при якомусь чуді удалось, то власне ця проґрама приведе, на нашу думку, галицьке громадянство до нового погрому і нової загибелі.[1])

В одному тільки пункті ніби формальна згода між п. Томашівським і нашою ідеольоґією. Це пункт про територіяльну автономію, як постулят політики Західних Українських Земель на сьогодняшній день. Але тут в тактиці існує між нами така пропасть, яка робить нас в цьому ніби спільному пункті найбільшими противниками.


(Докінчення буде.)

В. Липинський.


  1. Ця думка ш. автора для нас досить неясна і вимагала би розвинення. На наш погляд, помилка ш. автора полягає в тім, що при оцінці програми УНДО-ня він кермується виключно критерієм власного суспільно-політичного світогляду, нехтуючи зовсім процесом історичного розвитку нинішньої програми нашої партії, яка не була накинена згори, теоретиками, лише висунена життям, місцевими відносинами й суспільною структурою українського громадянства Галичини. Очевидно, ця тема до надзвичайно широкої дискусії. — Ред.