Щоб термiн легко прижився i міг повноцiнно iснувати, він повинен бути вдалим, зокрема “зручний i морфологiчно придатний до легкого створення вiд нього поxiдної та зложеної термiнологiї“ [Шелудько СТТ 1928: 11]. Варто мати на увазі, що лінгвопрагматика може відігравати істотну роль у становленні термінів, тому такі критерії не можуть бути обов’язковими для всього термінолексикону. Це не жорсткі нормативи, а радше загальні вимоги до “якості“ терміна, і необхідні вони насамперед для порівняння придатності термінів – наприклад, для вибору заголовного терміна з ряду синонімів чи для потреб стандартизації.
Тадей Секунда подає такi ознаки “вдалого” термiна: 1) легкозрозумiлiсть, 2) точнiсть, 3) недвозначнiсть, 4) гнучкiсть (здатнiсть легко творити похiднi слова), 5) доброзвучнiсть [Секунда 1930: 12]. Засновник радянської термінології Д. С. Лотте до ознак вдалого терміна зараховує стислість, однозначність, умотивованість, простоту, погодження з іншими одиницями, які є в терміносистемі (системність), надаючи перевагу національному терміну перед іншомовним [Лотте 1961: 7, 57]. Попри те, що багато науковців вважають вдалим тільки однозначний термін, виникнення багатозначності має природні причини: “навіть у тих випадках, коли майже загальновизнаною (принаймні для лексикографічних жанрів) стає думка про “шкідливість” таких явищ, як полісемія та омонімія, для термінології ця думка не може мати практичного втілення, оскільки природний розвиток цих явищ у термінологічній лексиці сильніший за штучні прийоми звільнення термінології від них. <…> Шкідливість полісемії (яка охоплює все-таки певні категорії слів-термінів) дещо перебільшена, тому що термін (хоча він і може бути зрозумілим, незалежно від контексту) ізольовано, як правило, не вживається. А контекст завжди бронює його від неоднозначного тлумачення” [Даниленко 1971: 27–28]. Визнають багатозначність термінів і А. І. Моісєєв [1970] та Л. Л. Кутіна [1970].
Ще кілька важливих ознак виділяє О. О. Реформатський. По-перше, це специфікованість – охоплення суттєвих ознак поняття: функції (зона провідності), призначення (вимірювач струму), видової специфіки на тлі родового означення (зміннозонний напівпровідник, азотна кислота), іноді складу (високовуглецева сталь), матеріалу (мідний контакт) та положення в ряду подібних термінів (ртутна лампа). Натомість небажаною є специфікація за походженням (голландський спосіб брошурування, лампа Штейгера тощо), яка не сприяє розумінню поняття. Водночас для цієї ознаки можна запропонувати точнішу назву, а саме – суттєвість. По-друге, важливим для терміна є пов’язаність у системі, де помітну роль відіграють родо-видові (гіпо-гіперонімічні) відношення: наприклад, у назві якоїсь машини має бути відображена її належність до класу машин (машина холодильна < машина). Утім, тут доцільніше використовувати вже згаданий 31
