до своєї кухні, бо на село він не почував жадної потреби з'являтись. Подол, зокрема Нижній Вал, занедбана вулиця, діра, нетрі передмістя, зовсім переставав йому подобатись, і довгий шлях до Інституту, якого раніше він зовсім не помічав, почав здаватись йому надто втомним.
Крім того, прозираючи в свій майбутній добробут, він вбачав реальні можливості стати ближче до міської культури, одвідувати театри, кіно, виставки й доповіді, а відстань його помешкання від центру відбирала б йому силу дорогого часу на зайву ходанину, заважаючи, отже, вільно причащатись до вигод цивілізації. І наслідком цих невеселих міркувань у хлопцеві купчилась невдоволенність, що отруювала йому академічні успіхи, знебарвлювала сподіванки й послабляла енергію. Він раптом уявив собі, що перевтомився, і потай покладав якусь — коли не більшу, — частину свого уявного виснаження на карб мусіньки, якої пристрасть зовсім недоцільно, як починало йому здаватись, пожирала його сили, варті вищого й ціннішого вжитку.
Лекторське бюро його не підманило, і за півтора тижні він дістав листовну пропозицію прийняти гурток в Житлоспілці від лектора Т. Ланського, що заявив бажання той гурток покинути. Вночі Степан поділився своєю радістю з мусінькою, але та поставилась до неї не зовсім прихильно.
— Навіщо тобі ці лекції? — сказала вона. — Хіба тобі чогось бракує?
— Але ж майже два карбованці за сорок п'ять хвилин!
— Через них ти свої лекції закинеш, — сказала вона. — Ці два карбованці коштуватимуть тобі Інституту.
— Ніколи, — відповів він, і почуваючи в її словах якусь глибшу підозру, прикро додав: — Чи ж мені вік коровам хвости крутити?
— Так, — зідхнула вона. — Твоя правда.
Він мовчав, курив, і зненацька промовив:
— Я стомився. Ввечері голова в мене болить.
— Болить? Оця розумненька голівка? Ні, моє куценьке щастя, це серце твоє нудиться і тужить. Скільки йому ще битись! Але мусінька тебе не стримуватиме, коли стане непотрібна, ніколи…
— Мусінько, ви ображаете мене! — сказав він. — Я вас ніколи не забуду.
— О, ти вже ніби прощаєшся! Це ж останні слова, що
