мені, коли це не секрет, навіщо ви псевдоніму прибрали? Не розумію! Справжнє прізвище у вас чудове.
— Це зовсім не секрет, — відповів поет. — Бачите, спочатку я підписував свої вірші власним прізвищем, і їх ніхто не хотів друкувати. Потім вигадав псевдонім, і вони пішли.
— Невже це може бути?
— Може. Крім того, якщо хочете, ще й інша причина була, внутрішнього порядку. Це надто велика відповідальність — підписуватись власним ім'ям. Це немов зобов'язання жити й думати так, як пишеш.
— Хіба це неможливо?
— Можливо, але нудно.
Степан запропонував йому цигарку.
— Ні, я не курю, — сказав поет. — Пиво п'ю, це правда.
Новий костюм надавав хлопцеві незвичайної, йому самому незрозумілої сміливости.
— Товаришу, — мовив він, — а я теж пишу.
— Невже? — сумно запитав поет. — Що ж ви пишете, коли це вже факт?
Степан весело розповів йому не тільки про свої оповідання, але й про пригоду в критика, що здавалася йому тепер приємним жартом.
— А, знаю його, — сказав поет. — Маленька оса, що силкується боляче кусатись. Коли хочете, то дайте мені ваші оповідання, обіцяю бути уважним. Тільки принесіть їх сьогодні ввечері — Михайлівський провулок, 12, 24. Я завтра їду й заберу їх.
— Їдете? Куди?
— Маршрута ще не вироблено… Маю триста карбованців, і постараюсь заїхати якнайдальше і якнайдовше. Це дурне місто вже досить обридло мені…
— Обридло?!
— А вам ще ні? Почекайте, воно себе покаже. А наше зокрема. Знаєте, що таке наше місто? Історична здохлятина. Віками тхне. Так і хочеться його провітрити.
Але дзвінок, провіщаючи кінець урядової праці, урвав їхню розмову, що Степанові видалась вельми цікавою. Вони зайшли вдвох до великої кімнати, де відбувались після праці лекції. Службовці сиділи роєм коло зсунутих столів проти чималого шматка ленолеума, що правив за клясну
