й отруюють їм життя. В процесі розвитку він став над ними. Бо за цю зиму наочно переконався, що на світ і на себе варт дивитися трохи вибачливіше, ніж йому здавався, бо в житті, як і в гололедицю, можна падати й інших валити зовсім випадково, цілком несподівано для себе й для ближнього.
Вся ця біганина й напруженість праці може й виснажила б його, коли б він не вирішив остаточно перемінити помешкання, розкривши собі отак нові перспективи, яких наявність була йому найкращим збудним середком. Це рішення вмить розвіяло йому весняний сум і змінило його ставлення до корів та мусіньки — знаючи, що незабаром звільниться від них назавсігди, він почав виявляти до нихьласкавість господаря, якого обридлий гість узявся вже за капелюха. Тим часом він розпитував товаришів про кімнати й оглядав декотрі, але всі вони були зв'язані з ремонтом або відчіпним, а він грошей не хотів витрачати, чудово розуміючи, що однаково не спроможен зараз оплатити помешкання, яке б його смакові й гідності цілком відповідало, і тому волів узяти до кращих часів щось гірше, ніж по-дурному витрачатись на посереднє.
На кінець червня Інститут завмер зовсім. Остання екзаменаційна сесія вже кінчилась, коридори спорожніли, і тільки купки студентів виправляли собі відпускові посвідки. Але Степан ще часто одвідував його, затримуваний громадськими справами. В маленькій кімнатці КУБУЧ-у й застав його якось Борис Задорожній, його приятель, з яким він останній час уникав зустрічі.
— А, ось де ти зарився! — скрикнув Борис. — Чому зник так раптом?
— Діла, — відповів хлопець, показуючи на кошториси.
— Діла ділами, а товаришів забувати не слід… Пам'ятаєш, у Шевченка — хто товаришів забуває, того бог карає?… Ну, добре, що знайшов тебе.
— Ти мене шукав?
— Безперечно. Бачиш, я кінчив Інститут…
— Мені ще два роки, — зідхнув Степан. — Кажуть, що ще один накинуто.
— Я п'ять років страждав, і то нічого. Але така справа — я вибираюсь із своєї кімнати й шукаю порядної людини…
— Мені кімнати до зарізу треба!