— А ти ще дивуєшся, що я шукав тебе! Чмок пана в ручку! Тільки не думай, що я на стаж їду — по науковій часті пішов, при катедрі лишаюсь. А кімнату собі знайшов велику, соняшну…
— Везе ж тобі!
— Та мусить же бути нагорода за мої страждання! Але ти, Стефочко, найголовнішого не знаєш — я женюся.
— На тій самій?..
— На тій самій, білявій… Ох, я не можу про це спокійно говорити! Сам розумієш — любов…
Степан радісно обійняв його, почуваючи дивне полегшення, ніби з пліч йому звалився тягар, що він весь час на собі ніс.
«От, якби ще й мусіньку заміж віддати», подумав він.
Ввечері вони оформили справу, і Степан сказав товаришеві:
— У моїх хазяїв мені так було неспокійно — раз-у-раз гості, гармидер, сили нема терпіти. Ти дуже мені пособив. Спасибі тобі, Борисе.
Той палко стиснув йому руку.
— Це така дрібниця, не дякуй, — схвильовано відповів він, кинувши свій жартівливий тон. — Мені за радість тепер зробити щось приємне. Я даю копійку жебракові, і мені гарно… Просто хоч дякуй ще й йому за те, що взяв!
— Щось ти слиниш, друже, — зауважив хлопець.
— Може… бо закоханий упень. Ти не смійся — кохання є! Починаю вірити, брат, у вічне кохання, їй-богу!
Борис дав йому свою нову адресу й просив зайти так тижнів через два, коли він влаштується вже подружно.
— «Ну це небезпечно» — подумав хлопець а вголос додав: — Я завтра ж перебираюсь.
На прощання вони, трохи повагавшись, поцілувались.
Хлопець знизнув йому вслід плечима. Ну й справді ж смішний цей Борис! Він аж ніяк не припускав, що тут може бути мова про обопільне чуття. Він уявив на митьбНадійчнне обличчя, її очі, що йому колись сміялися, і якось остаточно переконався, що любити вона може тільки його, Степана Радченка, і нікого більше. Тільки він має на неї якісь незнані нікому права, і на його поклик мусіла б прийти негайно. Хлопець так себе почував, ніби