мав зверхню владу над щастям товариша й дозволяв йому тим щастям користуватись.
Потім йому стало шкода Бориса. Щасливі, все таки, нагадують хворих і потребують обережного поводження. Щастя, кінець-кінцем, це недуга душевної короткозорости, можливе воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і неповного знання про речі. Гострий зір таке саме лихо, що й сліпота, і найнещасніші люди — астрономи, що на ясному сонці бачать прикрі плямки.
Почасти збентежений близькою зустріччю з щасливою людиною, а ще більше — неминучістю прощатись сьогодні вночі з мусінькою, хлопець був сумний і не міг цілком спожити радість від давно бажаної зміни помешкання, початку незалежного простування в прекрасний світ. Хоч він і розраджував себе словами мусіньки, що обіцяла не стримувати його, коли стане непотрібна, але був вельми непевний, чи визнає вона себе за непотрібну саме в той час, як і він це зробить.
Він зідхав і нудився аж до ночі, навіть лютував з несправедливости можливих неприємностів за всі ті послуги, що він родині Гнідих учинив.
Дійсно, коли він, ніби жартома, оголосив новину, вона розітнулась над Тамарою Василівною громовим ударом. На мить вона якось принишкла, і хлопець злякався, чи вона, бува, не зомліла. От була б морока!
Аж ось вона зашепотіла так тихо, що він ледве розбирав її слова:
— Ти підеш… я згодна… я знала… Перед тобою ще все. Лишися тільки до осени… Восени ти підеш… Падатиме лист. Будуть тихі вечори… Тоді ти підеш… Хай це буде маленька жертва — перед тобою ж усе… Життя, щастя, молодість! Перед тобою все… Я прошу крихотку… Це так важко? Ти такий скупий? Ти не хочеш корови порати? Ну, візьмемо робітника… Переходь до кімнат… Що ти хочеш?.. Ну, не да осени… На один місяць! На тиждень! На один день, тільки не зараз, не зараз!
Він дав їй висловитись, і сказав, повиваючи свій голос жалем і смутком, силкуючись виявити глибоке співчуття до її горя:
— Справа так з кімнатою повернулась… Мусінько, я ж приходитиму до вас…
