глянути листа, шукаючи потрібних рядків. Ось, ось вони; «…це прекрасні оповідання, безперечно…» І лист зненацька став йому нецікавий, ніби він зразу ввібрав у себе весь його зміст.
Хлопець кинув його на ліжко й почав ходити по кімнаті, хвилюючись, як людина, що прокинулась від сну в новій обставі. «Це прекрасні оповідання, безперечно», — цими словами співала його душа, і він розумів тепер, шо за оповідання свої забувши, він тільки ними жив, і цього несподіваного листа завжди чекав. Поглинувши пекучий підступ радости, він потягнувся й знову взяв листа. Ще раз проти волі спинившись на чудовому рядку в середині, що виступав, здавалось, з усього письма, немов самоцвітною мозаїкою був викладений, хлопець закурив і, недбало відхилившись на стільці, почав читати:
«Я спинився на годинку в Сімеїзі й згадав, що маю Вам написати. І що нагадало мені, як Ви думаєте? Якась пара проходила, і «він» скаржився на украйнізацію. Бідолаха аж на курорт привіз свій біль ображеного російського самолюбства. І от я на пошті, а Ви мусите дякувати тому панкові, бо листів я з доброї волі не пишу, це найбільша дурниця, що вигадали люди. Коли бачу вивіску «Пошта й Телеграф», то думаю — ось де страшний ворог людськости! Ви ще не знаєте, як радісно забігти десь далеко від знайомих, у місця, де ти всім байдужий, як і всі тобі, і стати тим, чим хочеш бути, і почувати, що ніхто з тебе не правитиме звіту. І уявіть собі — побачити в таку хвилину органи зв'язку! Це суще варварство! Проте, честь мені — це першого листа пишу, а сходив уже Кавказ і тепер мандрую пішки південним Кримом, самотній, але страшенно бадьорий. Мій плян — обійти ще й західній берег. Я не стомився, та й занадто багато ще роботи. Пишу — не про море та лаври! Про місто. А ваші оповідання всі сільські. Це прекрасні оповідання, безперечно. Їхні хиби свідчать тільки за перспективи. Я перечитав їх ще в потягу і з Катеринослава розіслав по журналах. Хотілося б, щоб обидва вони з'явилися разом. Це був би неприємний сюрприз для нашої критики, що спеціялізувалась на арії про літературну кризу. Не вмію кінчати листів. Та й писати теж. Вигорський».
Степан раптом підвівся й замислився. Потім мерщій
