безпутнього натовпу, його прикро вражав. Він похмуро сказав:
— З жиру це все.
Левко дивився на людей вибачливіше:
— Сидять по конторах, ну й дуріють.
Зійшовши в тиску на берег, вони стали осторонь, пропускаючи перед себе навалу пасажирів. Надійчине піднесення вже зів’яло. Місто, що віддалік було біле від сонця й легке, тепер важко нависало над нею згори. Вона боязко поглядала навкруги. Її глушило гукання перекупок, свистки, брязкіт автобусів, що рушили на Дарницю, і рівне пихкання парової машини десь поблизу на млині.
Степан скрутив з махорки цигарку й закурив. Він мав звичку спльовувати після цього, але тут ковтнув слину з гірким махорочним пилом. Все навкруги було дивне й чуже. Він бачив тир, де стріляли з духових рушниць, ятки з мороженим, пивом та квасом, перекупок з булками, насінням, хлопчаків з ірисками, дівчат з кошиками абрикос і морелів. Проз нього пропливали сотні облич, веселих, серйозних і заклопотаних, десь голосила обікрадена жінка, кричали, граючись, пацани. Так звичайно тут єсть так було, коли його нога ступала ще м'якою курявою села, так буде й надалі. І всьому цьому він був чужий.
Пасажири всі розійшлися. Пароплава почали розвантажувати. Довгими сходами пішли півголі вантажники з лантухами, паками, садовиною. Потім понесли розчепірені волов’ячі туші й покотили засмолені смердючі бочки.
Левко повів їх, тлумачучи дорогу. На вул. Революції їхні шляхи розходились: Степанів на Подол, інших двох — на Старий Город.
— Ти ж до мене переходь, як що там, — сказав Левко. — Адрес записав?
Степан хутко попрощався з ними й звернув праворуч, розпитуючи врядигоди дороги в перехожих. Проходячи повз книгарню, він спинився коло вітрини й почав роздивлятись на книжки. Вони були рідні йому ще змалку. Ще не вміючи читати, зовсім хлоп’ям, він гортав єдину книгу, що прикрашала божницю дядькової хати, — якийсь столітній журнал з безкінечними портретами царя, архімандритів та генералів. І якраз не малюнки, а низки чорних рівненьких знаків вбирали його очі. Він навіть не па-
