— А як вас звати? — нерішуче спитав Степан.
— А вам яке діло? — суворо відповіла дівчина. — Мене звуть Зоська, — додала, зласкавившись.
— Зосю… — почав Степан.
— Мене звуть Зоська, Зоська, — нетерпляче урвала вона, йдучи до дверей.
Хлопець теж за нею пішов, невиразно сподіваючись, що на сходах темно, і він зможе там поцілувати її, хоч цим винагородивши себе за прикрості в театрі й марно потрачені гроші. Але дівчина, мов догадуючись про його бажання, промайнула бігцем кілька приступок до першого поверху й зашаруділа ключем.
— Бонжур, — сказала вона, зникаючи за дверима.
Нарешті, після багатьох виправок та перекреслень на аркуші лишилось небагато слів, ніби вже цілком прийманих:
«Шановні товариші! В останньому числі Вашого журналу надруковано моє оповідання. Напишіть, будь ласка, чи не треба Вам ще оповідань, я можу прислати. Моя адреса — Київ, Львівська вулиця 51,16. Стефан Радченко».
А втім, поміркувавши краще, йому здалося, що факт надрукування його твору в журналі такий очевидний, що посилатись на нього зайво, і відповідного рядка він викреслив. Ще розваживши, визнав за образливе для власної гідности настернятись із своїми оповіданнями, і після останнього скорочення лист прибрав вигляду, що його цілком задовольнив:
«Шановні товариші! Моя адреса — Київ, Львівська вул., 51,16. Стефан Радченко».
Переписавши ці рядки в двох примірниках, хлопець заадресував їх на журнали — один харківський, другий київський, — і відчув глибоке, втомне полегшення.
Потім встав і ходив по кімнаті. Було коло восьмої вранці; половина другого поверху, де його кімната була, ще тільки прокидалась. З кухні крізь кілька зачинених дверей до нього доходив шум трьох примусів, відповідно до числа родин, що збито жили в решті чотирьох кімнатах цього помешкання. Своїх сусідів він майже не знав, посидцем сидячи весь час у своїй хаті, а то більше не здибаючись з ними в кухні, де звичайно відбуваються хатні
