лички з титулами пожильців. Зоська справді не дала себе довго чекати й зійшла з ґанку в жакетці й капелюшкові.
— А ось що я собі купила, — сказала вона, показуючи хлопцеві маленького стека. — Правда, гарний? Надзвичайний!
— Надзвичайно гарний, — відповів Степан, оглянувши його.
— Але як б'ється, знаєте?
— Тільки не бийтесь, будь ласка, — сказав хлопець, бо вона замахнулась.
— Це від шпіца. У нас шпіц є. А де ж соска?
— Соску я викинув.
— Мій подарунок?
Вона обурено спинилась.
— Ні, ні, — додав Степан, боячись, що вона піде. — То я жартую. Я в шухляду її сховав.
— Принесите її мені, — сказала Зоська. — Я до стека її прироблю.
— Доведеться купити. Та їй соска й личить, — подумав хлопець, скидаючи оком на її дитячу постать.
За чверть години Степан урочисто купував квитки на перші місця до кіно, сподіваючись цією витратою покласти міцні підвалини їхнього зближення. Він цілком логічно міркував, що дівчина, щось від хлопця дістаючи, щось починає бути йому винна.
Степан з лицарською ввічливістю пропустив її перед себе до фойє, і ґречно там з нею похожав роздивляючись на плякати й виставлені кадри.
— А ось дурень, — сказала Зоська, показуючи стеком на молодця, що скакав на коні по фотографії, — в кіно треба автомобілем їздити, а він верхи, як міліціонер.
Степан зовсім пишний був, вперше за життя із справжньою дівчиною до прилюдного місця потрапивши, тільки те прикро йому було, що товаришка його забагато стеком крутила та навколо озиралась, а на нього замало звертала уваги й поглядів. Все таки, вона мусіла б глибше почувати, що сюди прийшла за його допомогою.
Але, коли в залі погашено світло, а на екрані замиготіло, Степан взяв її маленьку руку й потиснув. Дівчина не відповіла, але й не відмовила, то ж він хвилин за кілька поклав її руку собі на коліна й накрив долонею, з обережно-