сти вирішивши тим часом на цьому й спинитись. Після останньої частини Зоська сказала:
— Який чудовий фільм! Аполоне, купіть квитки ще на один сеанс!
— Мене звуть Стефан, — ображено відповів Степан. — Посидьте, зараз куплю.
Він хутко вернувся з квитками, потай боячись, щоб вина не втекла.
— Ах, ви божествений, — сказала Зоська
Та тільки но фільм знову почався, вона стомлено промовила:
— Фу, яка гидота! Я хочу додому. Тут душно.
На розі своєї вулиці вона висловила ще одне бажання:
— Мені хочеться човном поїхати.
— Будь ласка, — відповів Степан. — Вечір такий тихий. Поїдемо десь далеко.
— Тільки щоб по нашій вулиці.
— Де ж тут вода?
— То зробіть її! — тоскно скрикнула дівчина.
Терпець йому урвався, і він, озирнувшись крадькома, поцілував її.
— Яке нахабство! — скрикнула Зоська.
— Я люблю вас, — жалісно пробубонів Степан.
— Я вам цього не дозволяла, — якнайсуворіше відповіла вона, ідучи геть,
— Зосько, коли я вас побачу? — спитав навздогін.
— Ніколи, — сказала вона.
Та хлопець тільки осміхнувся на це слово й пішов додому, повний різноманітних приємних почуттів. Оте рішуче Зосьчине «ніколи» тільки його потішило, навіть подало надію на дуже швидке побачення, може й з важливими наслідками, бо йому не важко було дорозумітися, що дівчина ця — вередлива крутійка, яка сама не тямить, чого їй треба, а це дає великий простір діянню людини із сталим бажанням. Зокрема порадувала його її звичка казати «не дозволяю», коли факт уже був доконаний. Така заборона, як відома, зовсім не становить перешкоди.
Загалом, дівчина сподобалась йому більше, ніж він кілька годин тому міг подумати. Торкнувшись на мить до неї на вулиці, він відчув у собі хвильний переворот, наочно переконуючись, що через малий зріст жіноче тіло
