ту кімнату вкінець зіпсувати. З другого боку, він був переконаний, що жадна порядна дівчина на помешкання до хлопця погомоніти не піде. Це непристойно. З третього — осіння негода. Але був ще й четвертий, і на щастя спогад про нього якраз і зринув йому з купи романів, що він прочитав. Це буде по-европейському, сто чортів!
— Я голодний, Зосько. Ходімо вечеряти! — сказав він.
— Я теж голодна, — призналась вона. — Але ми ніколи не вечеряємо.
Він знизив голос.
— Повечеряємо в окремому кабінеті?
Вона радісно плеснула в долоні:
— Ах, окремий кабінет, це чудово!
Вони звернули в першу ж пивничку, де на вивісці, серед інших, був напис: «родинні кабінети», що, як Степан вмить зміркував, нічим істотним не різнились від того, що він мав на увазі. Вузькими сходами вони зійшли в льошок, вона — сміючись на дотепну вигадку, цікава й збуджена а він зосереджений, хвилюючись за наслідки і потай соромлячись кожного свого кроку. І коли стали внизу на площинці, звідки видно було між розсунутою завісою вхід до загальної залі, де грала музика, а просто — темні двері, коли запобігливо вродилась перед ними постать із серветкою в руці та безстрасним обличчям, — Степана така ніяковість обняла, що поки він слова свої збирав та настренчував, Зоська владно, незмушено, мов завсідниця цих місць і знавець кабінетної справи, зневажливо кинула:
— Окремий кабінет, будь ласка.
Постать нечутно схилилася й повела пару крізь ті чемні двері низьким проходом, де вогкість та цвіль нагатали хлопцеві далекі й ближні лаврські печері, і він здригдув від цього задушного повітря, дивним способом спільного притулкам святости й розпусти. Випустивши Зосьнину руку, від держався середини проходу й нагнув голову, щоб якось не торкнутись стін чи стелі, де, здавалось йому, лен і пліснява лежали шарами. Але постать небавом спинилась, і покрутивши перемикача в ямі праворуч, дала світло, привітавши його словом:
— Прошу.
Тоді Степан побачив, що в цей коридор виходить четверо дверей і одне крихотне заґратоване віконце, що було
