— Їм весело. — сказала вона.
— Нам теж буде весело, — відповів Степан.
І справді, перша шклянка вина зразу піднесла його настрій. Незвичний хміль солодко туманив йому голову, в грудях він почутив хивльну теплоту, а в крижах — млость. Що там соромитись! До того ж він написав збірку прекрасних оповідань і закінчив кіносценарій на шість частин із прологом.
— Зосько, — спитав він, — хто я такий?
— Босяк, — відповіла вона.
Він голосно засміявся й узявся до відбивної котлети, що нічим не поступалась смаженій підошві.
Тепер очі його кидали на кімнату погляди милосердного судді, що розуміє слабості людські й уміє їх прощати. І те, що він тут сидів, п'ючи вино й жуючи котлету, було йому радісне, і в цьому він добачав величезного поступу, що його самого хвилював.
Раптом із сусіднього кабінету над криком і реготом пролунав хрип злиденного рояля.
— Ох, вальс! — скрикнула дівчина. — Ти танцюєш?
— Ні, — відповів він, наливаючи вина їй і собі.
— Треба навчитись.
Він сів поруч неї з шклянкою в руці.
— Зосько, випиймо за наше кохання!
Вона п'яно посміхнулась.
— За кохання, божествений!
Через хвилину вони сиділи вже на цій канапі, і хлопець, пригорнувши її, шепотів:
— Будь моя, Зосько, любенька, будь моя… Ну, Зосько, любенька…
— Як це — твоя? — спитала вона.
Він зніяковів на мить, потім пробурмотів:
— Я покажу тобі.
— Покажи, — згодилась вона.
Запаморочений її згодою, вином і виттям репаного рояля за стіною, захлинаючись від близького здійснення того, що його мучило й дратувало, хлопець якнайрішучіше обійняв її. Але дівчина враз пручнулась і звинулась у кутку канапи.
— Там брудно!- крикнула вона.
Цей крик спинив його, і він схилився в незграбній
