поставі, упираючись руками в церату. Стенаючись від сорому й нудьги, зсунувся додолу на коліна й припав головою їй до ніг.
— Прости мене, Зосько, прости, — маячив він, не зважуючись підвести голову.
Вона оповила тонкими руками його шию, і, нахилившись, мовчки поцілувала його в губи.
— Ще, ще, — шепотів він, завмираючи, сліпнучи від злиття їхніх уст, від дотиків її кучерів до обличчя і насолодного забуття, що хвилею здіймалось у ньому від кожного поцілунку.
Потім вони сіли поруч, пригорнувшись і побравшись за руки.
— Ти — гарний. — казала Зоська.
— Ти — надзвичайна, — казав він.
Він виціловував їй шию, руки, пальці в нестримній любові, покірно зазирав їй у вічі, вдячно клав їй на груди голосу й гладив витке волосся, захоплений новою радістю.
— Я похожа на ту дівчину, — сказала Зоська, показуючи на картину. — Ах, я хотіла б мати кицьку й ґанок у трояндах!
І вони сміялися, як діти соняшного дня.
Як Степан не був ще такий культурний, щоб догадатись покликати постать із серветкою, постукавши ножем об шклянку, то вийшов у коридор гукнути її. І до речі зазирнув у непричинені двері сусіднього кабінету, де було так весело й музично.
Знайоме чоловіче лице вразило його там, безглузде, сміюче і п'яне. Він напружив пам'ять і згадав те, що волів би забуть навіки: згадав кухню, ганебну розмову, бійку і втечу з хати. Це був Максим, син Тамари Васильовни Гнідої, мусіньки, його колишньої коханки. Він одростив вуса, тим то й важко було його зразу пізнати. На колінах він чукав у такт танцеві грубезну жінку із закасаною спідницею, кумедно визираючи з-за її розлогої спини. Хлопець мимоволі оступився, інстинктивно притиснувшись до стіни, щоб його не побачено. Страшна огида охопила його до події, що, забута вже, все таки над ним тяжіла, все таки належала йому, була з ним назавжди поєднана, і в ту мить хлопцеві здавалось, що безжальне минуле, всі помилки його, прикрості й ляпаси навіки
