— Ви слухаєте? — спитав Максим.
— Слухаю, — відповів хлопець.
І бухгальтер знову підхопив своє оповідання, чи, певніш, балаканину, що здавалась зовсім несвітською, як хлопець минув увагою її початок. Він захоплено розповідав про вигоди свого життя, про часті бенкети з дівчатами, яких принади вихваляв із п'яною мальовничістю. Зненацька він урвав свої описи, мов щось згадавши, і змінивши голос з гультяйського на таємничий, шепнув Степанові:
— Ходімо в льото. Чудесна гра, їй-богу!
— Я додому йду, — сказав Степан.
— Поспієте. Не втече. Ну, ради мене!
І рішуче потяг хлопця вбік під арку, де одна по одній займались і разом гаснули літери, складаючи півколом напис: «електричне льото». На порозі цього закладу міської розваги хлопця огорнуло те тоскне передчуття, що виникає в людині відразу й без причини, пригнічуючи тягарем страху всі спроби розвіяти його міркуванням. Властиво, він міг би й не йти сюди з Максимом, взагалі з ним не ходити, але якась непоборна цікавість, попри огиду, затримувала його й вела.
Минувши тихий коридор із сивим швайцаром, вони вступили до великої, заллятої світлом залі, де за рядками столів сиділи зігнуті нашорошені люди, жінки й чоловіки, а вузькими проходами між лавами стільців нечутно сунулись прислужники, мовчки міняючи картки на дальшу гру. Над цією тишею напружених сподіванок, як віще об'явлення, як вирок зверхнього судді перед натовпом скаржників, витримуючи мірні павзи, з металевою ясністю підкреслюючи одноманітні слова, що знімали в залі тихий шепіт надій і розчарування, холодно, різко й безсторонньо покликав кричій:
— Сорок один. Двадцять. Тридцять чотири.
І за кожного викрику на величезній дошці вздовж задньої стіни запалювались названі цифри, плетучи безладний узор світлих плям.
Максим спинився на порозі коло столика, де міняли гроші на умовні бляшки, і Степам запитливо на нього глянув, певний, що бухгальтер хоче погуляти, може навіть його коштом. Але той шепнув йому:
— Аж он, у кутку прапоруч.
