Хлопець підвів очі в тому напрямі й побачив коло столу жінку, одутлу й оспалу, в синій, добре знайомій йому сукні, що тепер ледве стримувала повінь її брезклого тіла. Схиливши голову, вона зосереджено пильнувала карток, отже обличчя її він не міг роздивитись, але з постави її, з безоглядної завмерлости в увазі зрозумів, що цей стіл став їй єдиним і рідним, що в цю залю вона принесла всі рештки своєї жаги.
— Це вона? Вона? — думав він, нудьгуючи над руїною.
Раптом після чергового викрику набрякла тінь колишньої мусіньки геть підкинулась і здушеним голосом мов крізь зціплені на здобичі зуби, гукнула в залю:
— Годі! Кінчила!
— Дванадцять, кінчено, — бездушно оповістив кричій.
І все навкруги взялося шелестким рухом та гомоном, мов заворожені в казці постаті враз прокинулися з чарівного сну під діянням таємничого слова. Перевіряли вигриш.
— Завжди виграє, — злісно мовив Максим.
Її голос, грубий і жадібний, незмірний з ніжністю колишніх слів, зворушив душу Степанові, як і залю. Але зразу ж у ній теж запанувала тиша, теж усе завмерло, ніби всі спогади його знову пірнули в чудесний сон. Він відчув себе вільним, далеким і вищим. Повернувшись, він вийшов із залі, і Максим наздогнав його аж на виході.
— Сподіваюсь, ви дозволите мені не відвідувати ваших лекцій, — сказав він, коли вони вийшли на вулицю.
В його тверезому вже й різкому голосі забреніла колишня ненависть.
— Прошу, — відповів Степан.
Вони пильно одне одному вклонились, і Максим пішов перший, зникнувши в імлі, як і вирнув, а хлопцеві все, що сталось допіру, нараз видалося маревом, прикрою грою уяви. Силкуючись сприйняти бачене, як дійсність, та добре його обміркувати, він дратувався марністю своїх спроб і сердито поїхав трамваєм, похмуро поглядаючи на темні брили будинків, що, здавалось, щільно пливли повз вагонові шибки.
Вдома згадав, що не вечеряв, але виходити вже не хотів. Загодя знаючи, що нічого їстивного не знайде, він порився з нудьги в шухлядах; і закуривши, почав недбало гортати свої зшитки та записки. Один аркуш несподівано