постерігав там і там знайомі рухи уваги, недбалости, нерозуміння. І жадного хвилювання чи болю в ньому не прокинулось, і те каяття, що допіру ще мучило його, зів'яло від подиху чужини, що віяв з усієї, такої жаданої колись обстави. Хлопець здивовано відійшов і озирнувся навкруги оком бурлаки, що до рідного краю прибився після блукань і нічого не знайшов того, що був полишив, побачив усе зміненим і таким від спогадів далеким, що навіть жалю ця спотворена дійсність не була варта. Тут, діткнувшись покинутого, зрозумів, що вернутись до нього не може, що стіни ці для нього навіки чужі й гомін цей його не покличе й не пробудить.
Вийшов він з тим самим тоскним острахом, як і ступав був уперше на ґрунт міста. Майдан видався йому тіснішим, будівлі важчими й суворішими, низьке осіннє небо — вигнутим, безкінечним бруком. Він раптом відчув за першою лавою кам'яниць ще безліч по горбах і долинах, безліч розкиданих у велетенському обводі похмурих осель, що з них кожна криє в собі несподіванку й загрозу, відчув плутану мережу вулиць, де можна блукати години й дні в тих самих прямокутних переходах, блукати до сліз і знемоги по оголеному каменю, що назначив обрій зубчастими рисами; відчув ті невидимі мури, що стали для нього на межі степів, і схилив переможений погляд, благаючи замирення. Він стомився.
Ввечері, коли Зоська до нього вийшла, він схопив її за руку й став мовчки цілувати. Вона здивувалась.
— Що з тобою, божествений?
— Зосько, — сказав він, — ти єдина, у мене нікого більше немає.
Вона зідхнула.
— Ах, який ти брехун!
— Нікого більш немає, — провадив він. — Ні рідних, ні знайомих. Я самісінький у цілому місті, і сьогодні мені так, ніби я тут перший день. Так важко.
— Йому важко, — сказала Зоська лагідно.
— Не смійся, — відповів він журно. — Ти не знаєш, що я думаю і як мучусь.
— Він мучиться.
Хлопець спинився й розпачливо прошепотів:
— Я не можу більше так ходити! Навіщо? Хіба це
