любов? Мені обридло кіно. Нудить мене від картин. Я хочу бути коло тебе. Вдвох, тільки вдвох! Не бійся, — додав він гірко, — я тобі нічого не зроблю. Мені не треба цього, я й так тебе люблю. Ти ж не знаєш мене, зовсім не знаєш. Це дурниця — отак, як ми. Мені буде легше, коли хоч на годину ти будеш тільки зі мною. Мені хочеться сісти коло тебе й усе розказати…
— А мені до того яке діло? — скрикнула Зоська.
— Не кажи так, ти так не думаєш, — благав він. — Я не можу зараз жартувати. Справа серйозна — розумієш? Серйозна! Зосько, придумай щось, бо я нічого не можу придумати. Ну, швидше!
Зоська замислилась. Потім скрикнула:
— Придумала!
— Кажи.
Вона коротко виклала свій хитрий плян. Має подругу, що служить у Соробкопі. Кімната її гуляє до четвертої. Зрозуміло? Припустімо, вона хоче складати іспити до ВИШ-у, а вдома нема де готуватись із репетитором.
— Зосько! — скрикнув він захоплено, — ти надзвичайна. Так би й зацілував тебе!
— Справді?
Вона таємниче додала:
— Ходімо на Шевченківський, там темно, ми поцілуємось.
Додому він вернувся зовсім спокійний. Зосьчин плян йому страшенно подобався. В денних побаченнях із дівчиною, такою його серцю любою, побаченнях потайних, десь на чужому помешканні, він почував якусь суто-міську романтику. Думка про них його самолюбству лестила і над іншими думками буяла, як солодкий спів.
В такі хвилини душевного затишку йому виникала потреба поприбирати в хаті, повиносити сміття, що звичайно залежувалось у кутку, переглянути білизну, як статечному господареві. Найменший безлад навколо дратував його, коли в голову йому заходила стрункість. Кінчивши впорядковувати хату, дізнав глибокої радости. Поскладав книжки рівними купками, обтер каламаря, застелив стола білим папером і сів коло нього спочити після хвальної праці.
І так розважав: молодості властивий порив, мрії про