надзвичайні вчинки та славу, хоч із тисячі цього доходить звичайно один. Проте, коли б показати юнакові зразу його дальшу правдиву долю, він прагнути перестав би, все послав би під три чорти й у босяки пішов би. Виходить, омани конче потрібні! Але досить зрозуміти, — як він це, наприклад, робить, — їхню істоту, щоб вони перестали турбувати.
Він почував і тішився мудрістю своїх міркувань. Треба жити, як усі живуть. Простим, звичайним життям — завести знайомих, ходити в гості, розважатись, читати газети й перекладні романи. Що більшого потрібно? Кінець-кінцем, він проти інших ще й не зле влаштувався. З лекцій їсть він досить легкий хліб. Українізація триватиме ще років зо три, потім… поступить на посаду… Ні! Безперечно вчителюватиме тут у місті, це зробити найлегше. Треба тільки мовні знання поглиблювати, справжнім спецом ставати.
Він курив, і в хмарах диму бачив свою спокійну прийдешність. От і вся справа.
За два дні, об дванадцятій годині Степан вперше відбув міське побачення з Зоською. Зайшовши в невеличку кімнату, повиту збудним духом жіночого мешкання, напахчену від ужитку пудри й одеколону, він мимоволі схвилювався. Потім, вдихнувши кілька разів це хмільне повітря, почув себе легким і надзвичайно бадьорим. Хутко оглянувши хату, він побачив і Зоську, якої постать і обличчя цілком закриті були газетою, що вона читала, ніби й не чуючи його кроків. Тільки дві ніжки, взуті в тонкі панчохи, нерухомо звисали від колін додолу з-під краю темної сукні.
— Панно Зосю, — мовив він, жартуючи, поважним басом, — прошу до науки.
Вона мовчала. Тоді Степан, ніби крадучись, до неї підступив і зразу вирвав у неї з рук газету.
— Обережніш! — скрикнула вона.
Він на мить спинився, так давно не бачивши її роздягнену, тобто в самій сукні, без капелюха й пальто.
— Чого ти дивишся? — спилата вона. — Де ж книжки?
Він раптом схилився, оповиваючи її коліна.
— Зосько… Це ти?.. — шепотів він. — Зосько, ти моя?
Трохи згодом Зоська сумовито казала:
