Сторінка:Валер'ян Підмогильний. Місто (1929).pdf/157

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Ти швидко навчив мене, боже́ствений.

Він був радий, дізнавши, що острахи за діяльність організму не мають йому жаднісінької підстави. Йому хотулось жартувати.

— Та що ж тут учити? — відповів він.

— Ти попсував мене, — вела вона. — Тепер я вже попсована.

— Сама винна, — сказав він. — Нащо було закриватись газетою?

Зоська махнула рукою.

— А, однаково. Ти щось хотів розказати мені?

— Я?

— Ти ж казав, сядеш коло мене й розкажеш.

Він згадав.

— Та то дурниця! Коли хочеш розкажу.

Він умостився.

— Їй-бо, пусте! Ну, торік я був студентом…

— Знаю, — сказала Зоська.

— Я казав? І здуру почав писати оповідання…

— Знаю.

— Звідки? — здивувався Степан.

— Бо ти читав одне в Інституті. На вечірці.

— Невже ти була?

— Я й квітку тобі кинула. Тільки ти не підняв.

— Це ти?! Любенька!

Він обійняв її, потопивши в поцілунках решту свого оповідання.

Розлучаючись із Зоською того дня, він подумав: «Сама доля звела нас. Це чудово».

Лекції їхні визначались точно: двічі на тиждень, середа й п'ятниця.

Крім того, за окремою умовою, вони мали ходити в кіно, на виставки та до театру.

Вернувшись після побачення додому, хлопець застав незвичайної форми конверт, і в листі прочитав, що збірка його до друку ухвалена, Головлітом дозволена, гонорару пропонується 350 крб., і договір до підписання при цьому додається.

Степан прочитав його й кинув на стіл. І збирався ж він того письменства здихатись, — так ні, само чіпляється!

«Знову морока», подумав він.