— Ти швидко навчив мене, боже́ствений.
Він був радий, дізнавши, що острахи за діяльність організму не мають йому жаднісінької підстави. Йому хотулось жартувати.
— Та що ж тут учити? — відповів він.
— Ти попсував мене, — вела вона. — Тепер я вже попсована.
— Сама винна, — сказав він. — Нащо було закриватись газетою?
Зоська махнула рукою.
— А, однаково. Ти щось хотів розказати мені?
— Я?
— Ти ж казав, сядеш коло мене й розкажеш.
Він згадав.
— Та то дурниця! Коли хочеш розкажу.
Він умостився.
— Їй-бо, пусте! Ну, торік я був студентом…
— Знаю, — сказала Зоська.
— Я казав? І здуру почав писати оповідання…
— Знаю.
— Звідки? — здивувався Степан.
— Бо ти читав одне в Інституті. На вечірці.
— Невже ти була?
— Я й квітку тобі кинула. Тільки ти не підняв.
— Це ти?! Любенька!
Він обійняв її, потопивши в поцілунках решту свого оповідання.
Розлучаючись із Зоською того дня, він подумав: «Сама доля звела нас. Це чудово».
Лекції їхні визначались точно: двічі на тиждень, середа й п'ятниця.
Крім того, за окремою умовою, вони мали ходити в кіно, на виставки та до театру.
Вернувшись після побачення додому, хлопець застав незвичайної форми конверт, і в листі прочитав, що збірка його до друку ухвалена, Головлітом дозволена, гонорару пропонується 350 крб., і договір до підписання при цьому додається.
Степан прочитав його й кинув на стіл. І збирався ж він того письменства здихатись, — так ні, само чіпляється!
«Знову морока», подумав він.
