простір, таку могутню розлогість вулиць? І на кожному кроці бачите спогади, ступаєте ногами в сліди предків. Вчора я обійшов його, оглянув усе, навіть знайомі ґанки. І бачу — все, як було, немов мене чекало. Чудне почуття — немов чекало мене! Мені здається навіть, що до людини не можна так прилюбитись, як до мертвої речі. Скільки з нас любило десяток жінок, перебрало ще більше друзів, а котлети любить усе життя! Я був у Лаврі, навіть у печері ходив. Яка різниця проти 22-го, 23-го року! Тоді були самі селянки, а вчора вже інтеліґенток більше. Навіть чоловіки трапляються. Я думав: вони знають солодкість молитви, глибоку насолоду в єднанні з своїм божеством. А ми? Кінець-кінцем, усі наші аеропляни, радіо й задушливі гази — нікчемний дріб'язок проти втраченої надії на рай. Сказати щиро, заздрив їм. Слухайте, ви думали про страшну суперечність людини, що свідома безглуздости свого минущого існування, а увічнити його не спроможна? Я боюсь, чи не стоїмо ми перед відродженням віри.
— Ну, ні, — обізвався Степан. — Я скажу про село — молодь зовсім нерелігійна.
— Може бути. Не сперечатимусь. Я знаю тільки, що загальні проблеми стратили свій смак. Ми притомились від загального — буття чи свідомість, форма чи зміст. Хочеться сказати — однаково й байдуже. Життя не розкладається на схеми. Кожен починає жити спочатку, і кожному новому світ здається новим.
— Та й наука все таки шириться, — додав Степан.
— Наука шириться вже тисячу років. Зрозумійте, що досвід віків тільки тло, на якому кожен показує свої фокуси. Ще пару пива!
Він розстібнув пальто, і хлопець побачив на нім ту саму оксамитову сорочку, пов'язану тією самою краваткою, що й на весні, коли вони здибались уперше в канцелярії Житлоспілки. Довгасте обличчя поетове стало нервове й ворушке, немов усі м'ясені його провадили під шкірою напружену роботу. І хлопець, сам трохи після пляшки пива зворушений, пильнував його слів цікаво й зосереджено.
— Пийте, — сказав поет. — Ніщо так не збуджує здібність мислити, як пиво. Наука! Це ноль, порожній, роздму-
