в жовтаву рідину, по її шиї, руках і обличчю. Вона покірно застигла, як гарна лялька, здригуючись від холоднуватих дотиків його руки й відчуття пахучих слідів на звогченому тілі.
— Годі, годі, — схвильовано шепотіла вона.
— Ні, ще ноги.
Хвиля запашности поволі ширилась у повітрі, здіймаючись нечутним сяєвом круг Зосьчиної постаті. Тонкий, тихий аромат перероджував кімнату, перетворював її з буденного притулку людей у казкову оселю закоханих, викликав мрію про любов серед квітучих гаїв у ніжних подихах небесного леготу, немов із далеких глибин, крізь невидні шпарини мурів сюди прийшов чар таємничих мастів, есенцій та смол давніх часів.
Але де він чув цей дурманний запах? Чому так хвилює він його, так гнітить йому серце? Він згадав: так пахла жінка, та жінка, перед вітриною крамнині колись здибана. І враз спогади зринули в ньому, безліч спогадів розсипалось перед ним, як розворушена купа мінливого каменю, сяючи блиском ясних діяманив та похмурих карбункулів, і лескотала очі своїм промміням, торкаючись ним до тіла турботним дрожем. Все життя пройшло перед ним у цій грі світла в тіні, якесь несподіване життя, не те, що мусіло бути, а те, що було.
— Я покладу тобі на коліна голову, — шепнув він. — Можна?
— Toбі все можна, на жаль, — відповіла вона.
Нудьгуючи, він пригорнувся обличчям до її напахчених стегон, оповив їх, як міцну підпору. І відчув заспокоєння. Потім спитав:
— Зосько, ти любила кого?
Вона гладила йому волосся, затоплювала в нього руку й кошлала.
— Любила, — поволі відповіла вона.
— Розкажи.
І не перестаючи пестити йому голову, вона розповіла про своє перше кохання. (їй було тоді дев'ятнадцять років, тобто три роки тому. Вона вчилася па курсах стенографії. Один учень завжди проводив її додому. Потім кудись зник.
— Але це був дивак, — сказала вона. — Він ні разу не поцілував мене.
