до інших. Він похвалить вас, якщо перед ним вас не похвалить інший. В противному разі він гудитиме з інстинкту самоохорони. Усі ж вони мають нас за перегонових коней, на яких грають у тоталізатор. Бо треба бути дуже добрим критиком, щоб бути критиком. У всякому разі, женіть їх від себе в три шиї.
— А мабуть таки доведеться до якогось угруповання пристати, — сказав Степан. — Погано молодому без підтримки.
Поет скривився.
— З двох одне: або ви здібний, тоді підтримка вам непотрібна, або ви нездара, тоді вона вам не допоможе. В чому ж річ?
— Правду сказати, — мовив хлопець, — я звик до громадської праці. То в Сельбуді був, то в старостаті студентському…
— То вступайте до МОДР-у, — роздратовано відповів поет. — Ідіть до Авіохему, Товариства Допомоги Дітям, калікам, безробітним, але при чому ж тут література?
Він нервово постукав виделкою об пляшку, щоб дали ще пива.
— Признаючись щиро, я не розумію, навіщо ці угруповання існують. Мені тлумачать, а я не розумію. Не можу зрозуміти. Для мене їхнє існування лишається незбагненою і сумною загадкою. Якщо це милиці для кривих письменників, то ноги ж, здається, у нас цілі. А, от і пиво нарешті!
Він жваво налив шклянки.
— За літературу! Мусимо поважати те, що дає нам заробіток. Але скажіть — тільки щиро! — чому ви почали писати?
— З заздрощів, — відповів хлопець, червоніючи.
— А я — від почуття кволости. Це — те саме. Але лихо не в тім. Лихо в тім, що література наша пісна. Я завжди порівнював письменника з пекарем. Із маленької опари він випікає хлібину. Піч у нього добра, дріжджі добрі, і тісто своє він не лінується місити місяць, рік, і кілька років. Та коли він несміливий, коли боїться того, що сам думає, і того, що думають інші, то краще йому закрити пекарню і йти в народні вчителі.
Музика знову опритомніла, знову загрюкав тарабан,
