але мелодія бриніла виразно, тягнучись тонкою ниткою з-під пальців скрипаля, що смикався в священних корчах. Це був меланхолійний мотив нездійсненого бажання, блискучий струмок журливого докору, жаги й неспокою.
— Що це? — спитав Степан.
— Фокстрот. Він належить у нас до танців, заплямованих тавром розпусти й виродження. Дехто зве його навіть ліжковим танцем, хоч посуті це той самий менует. Йому докоряють сласністю, але який же порядний танець не сласний? Аджеж танцюють, кінець-кінцем, для того, щоб обнятись. Взагалі справа з танцями зазнала в нас чудернацької долі. Першими роками Революції вони були гнані, мов релігійні обряди, а тепер їх практикують по клюбах як один із засобів культроботи. Процеси життя — процеси самозаперечення, друже мій.
— Писати не можу, — прошепотів Степан, переймаючись тоскним напруженням мелодії. — Пробую, і не пишеться.
— Не пишеться! Дарма. Припече, то напишете.
Коли музика затихла, хлопець відчув заворушення, якусь глибоку турботу, бо мотив завмер недокінчений у гомінкому повітрі залі. Мотив розсипався зненацька прозорою лускою, колихаючись і дратуючи вухо, і хлопцеві безтямно схотілось зібрати докупи цей порізнений співучий рій. Туга від даремних спроб писати відродилась у нім з цього пориву, знову звертаючи його жалі на те, що стало неприступне йому в найсприятливішу годину. Він хутко перебрав у пам'яті всі верстви свого міського шляху, і нахилившись до Вигорського, розповів про перше з ним побачення — не в канцелярії Житлоспілки, а в іншій, де поет кинув йому навздогін незрозумілі тоді слова.
— Чудно, правда? — спитав він.
— Не можу пригадати, — відповів поет, — але зовсім не в тому річ. От ви — прийшли голодний, обдертий, безпритульний, а тепер маєте пальто, піджак, трохи грошей і збірку оповідань. А чи стали щасливіший? Ви вже скиглите: писати не можу. От вам, до речі, ілюстрація до моїх думок про поступ. Тому я завжди казав, що щастя неможливе. Сьогодні з'їв, завтра голодний.
— Неприродньо все це, — зідхнув Степан. — Все у місті якесь неприродне.
