— От вас і називають — безхребетний інтеліґент!
Ці слова Вигорського видимо образили.
— Безхребетний інтеліґент, — пробурчав він. — А яке пуття з хребта, коли він дурноверхий?
Потім, підвівшись, додав:
— Всі ми дрібнобуржуазні, бо мусимо померти. Дайте вічного життя, і ми станемо нові, величні, повноцінні. А поки смертні, ми смішні й нікчемні.
Вдома, коли Степан увечері вернувся, йому переказано, що хтось до нього приходив, пообіцявши конче прийти завтра вранці, Хто б же це був? Справа ця просто Степана занепокоїла, бо ні хто, за весь час його перебування на Львівській вулиці, ніколи до нього не заходив, та й пригадати він не міг, щоб його адресу взагалі хтось знав. Жив він справді як та миша за піччю, в гидких умовах, де йому зовсім не пишеться! І цей стукіт невідомої руки в двері його кімнати збудив хлопцеві бажання бути одвідуваним, приймати гостей і гомоніти з ними годинами приємного спочинку.
«Треба знайомих заводити», подумав він.
Дійсно, йому треба було якийсь час пожити просто, розважитись дріб'язком міського побуту, спочити й відновити сили після напруження останніх місяців. І не пишеться йому, певно, через те, що він надто зморився, а стомлена душа, як і вироблений віл, неспроможна нести на собі жадних тягарів.
От який був проект, що він укладав, лягаючи спати: не вчащати до редакції журналу, бо літературні балачки тільки дратують його безсилість, взагалі відсунутись від літератури якнайдальше, натомість добравши товариства до літератури непричетного, навіть з Вигорським пиво пити не частіше, як раз на тиждень. До речі, після першого захоплення ряснодумністю поета та його недбайливим ставленням до всесвіту, Степан уже ночував до нього зародки критичности, бо сам жив без софізмів і світ приймав без фільтру абстрактних категорій. Він не брехав перед собою ні в думках, ні в учинках, і конкретність лишалась у нім, і життя не переставало бути йому пахучим, хоч і гірким миґдалем.
