матеріял є, гроші є, а поки воловодились, сезон проґавили. Специ старі сидять, от у чім річ!
— Живчика в них немає, — сказав він. — Поганим деркачем гнати цих панків! Ти коли кінчаєш?
— Та я кинув Інститута, — ніяково признався Степан.
Борис зробив гримасу.
— Закрутився, значить? Література?
Степан кивнув головою.
Тоді Борис повчально розтлумачив йому, що література, звісно, річ гарна, але непевна, що в житті треба мати сталий заробіток, якийсь фах провадити корисну працю.
— Та й для кого ви пишете? — додав він. — Мені, наприклад, зовсім ніколи читати
— А як дружина твоя? — спитав хлопець, змінюючи тему. — Надійка, здається?
Він справді мусів виловити це ім'я з якихсь печер.
— А, Надійка молодець, — сказав Борис. — Чудова господиня, не нарадуюсь.
— В технікумі?
— Умовив покинути.
Він, звичайно, не проти жіночої науки та рівноправности, але, передусім, йому потрібна родина й затишок після клятих командировок, а подруге, досвід, на жаль, показує, що жінки годяться тільки на помічну працю, переписувачками, реєстраторками, — а керівної, відповідальної роботи доручати їм аж ніяк не можна
— Та й пацанка треба завести, — сказав він.
— За чим же діло?
— За грошима, — сказав Борис. — Хоч і аборти гроші коштують. Словом, побачимо.
— Без дітей не можна?
— Тоді й женитись не варт було б.
— А любов?
— Любов, Стефочко, явище тимчасове, — двохтижнева відпустка для службовця. Жити треба. Але ти ніяк не змінився.
На прощання він сказав Степанові:
— Чекаю тебе. Я живу на Андріївському взвозі, 38,6. Дві кімнати маю. Заходь.
Вирядивши гостя, Степан сів на ліжко своїм звичаєм, коли хотів на чімсь зосередитись та вигідно покурити.
