Перейти до вмісту

Сторінка:Валер'ян Підмогильний. Місто (1929).pdf/183

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Коли він побовтався в борщі, лишивши його майже половину, і почав задумливо колупатись у варениках із м'ясом, до їдальні зайшла постать у полатаному пальто й рудому капелюхові, всунувши перед себе щось велике й чудернацьке. Це була арфа, і власник її попросив дозволу розважити шановну публіку своєю грою. Діставши його, сів у кутку на стільці й примостив між коліна громіздкий струмент. Потім, під брязкіт і гомін, взяв перші акорди з грубих, простовисних струн.

Гарфіста грав відому арію з «Сільви», і глухі звуки струменту, тільки до супроводу пристосовані, надавали цьому любовному співу сумовитої глибини та ніжности, висловлюючи тільки частку благання, а другу затаюючи в тихому тремтінні тонів. Але Степан дивився на виконавця. Де він бачив не довгасте, холодне, але пристрасне обличчя, ці гострі чорні очі, що ось-ось ніби спахнуть під захованого в них огню? Може десь на вулиці мельки постеріг його колись з чудною ношею, може селами ходив цей музика за бурхливих часів, міняючи гру свою на хліб, а може й ніколи не здибав, тільки вражіння перше, занадто яскраве, прородило з нім відчуття давніх слідів!

Хто він? Татарин, грек, вірмен? Яка доля послала в сумні мандри це міцне, смугле тіло, повісила йому на плечі трьохкутний тягар, замкнула його запал у мелянхолійні звуки струн?.. І як міг він зберегти в своїх жебрах ту гордість, що в очах його світилась, ту спокійну зневагу до публіки, що перед нею зараз руку простягатиме по копійки! Він відчув, що цей зайда мас свій світ, окремий, як в нього, свою дивну людську долю, свої муки й надії, як кожний, кого він тільки бачить тут, а не знає й не розуміє. І схвилювався, як той схвилюється, хто на далеку планету з землі перелине, схвилювався раптовим перетворенням випадкових людей коло нього в таємничі постаті, здивувався, як дитина, в цяцьці викривши схований механізм.

Він зрозумів, що люди — різні, зрозумів це так, як усе відоме можна зрозуміти, коли розуміння проходить у серце вістрям, коли блисне воно співучим зерном з-під давнього лушпиння слів. Ба не зрозумів, а збагнув, як любов можна вчути, кохаючи, як біль, розпач і порив можна дізнати, переймаючись ними й забуваючи, яку кожному з них при-