з перемовинами, зборами й змовами, дзвонили телефони, створювались і розпадались спільні фронти, ставлено вимоги, проваджено наступи й облоги за найкращими зразками стратегії. Так тривало місяць, всі були скривавлені, але ніхто не поступався. Тоді, як єдину раду в цій безвиході, висунуто розпачливу пропозицію всіх тих кандилатів відкинути й покликати якогось варяга, непричетного до цього кровопролиття. І всі якось відразу погодились на Степанові Радченкові, бо вже стомились, а з другого боку, новий кандидат не зробив ще нікому жадного зла й тримався лагідно, подаючи кожному надію на себе впливати.
Так сів Степан на стільця під написом: «Секретар журналу. Приймає щовівторка, четверга та суботи від 11 до 1 год. вдень».
Роботи! Роботи! Сила-силенна!
За місяць літературних боїв у редакційних справах з'явилась відповідна хаотичність, і хлопець взявся до праці, закасавши рукава, надаючи всім заходам своїм характеру вдарности, що він засвоїв почасти за військових часів, а почасти він і так його вдачі був властивий. Архів для рукописів, наприклад, і зовсім не був упорядкований. Листування — в безнадійному стані. В бібліотеці бракувало каталога й трьох четвертин книжок. А в людини ж тільки дві руки!
Переглядати рукописи, старі й знову прислані, було йому першими днями дійством священним, справою виключної важливости, бо ж він на собі дізнав, який запал, розпач і надію вкладала — часто в нерівні, часто з малописьменні рядки, — далека молодь, тягнучись, як і він, до літературного світла, прагнучи виявити свої, тобто найкоштівніші для кожного, думки й почуття, висловити своє — отже для кожного найправдивіше! — ставлення до світу над, перед і під собою. Він ретельно перечитував рясноту зшитків та аркушів, каліграфічно писаних, часом прикрашених наївними віньєтками, ба іноді й ілюстраціями для принадности, та додані до них листи, що їх автори обмислювали може тижні, щоб прибрати у ввічливі, скромні рядки ті гордощі й радість, що в серці їхньому