Сторінка:Валер'ян Підмогильний. Місто (1929).pdf/190

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

що викидало на добу сотні тисяч відбитків. Він увійшов у нього й відразу полюбив його гостре повітря фарби й олив'яного пилу; чекаючи коректи, захоплено споглядав на грубі щереги кас, де робітники в синіх полотняних халатах, хто розмовляючи і сміючись, хто мовчки й зосереджено, брали вправними пальцями довгасті літери, брали швидко й ніби неуважно, складаючи рядки, а з них шпальти, що будуть поділені на рівні прямокутники сторінок. Тут, перед очима, відбувався надзвичайно дивний і простий процес матеріялізації людської думки — десь спалахнувши, вона осідала в цій розлогій світлій залі під невгавуче дзичання вентиляторів безліччю немудрих знаків, зберігаючи своє надхнення й ясність. Він почував, як снувалась вона в руках складачів, як лилась під клявішами лінотипів, дедалі міцнішаючи, готуючись відбитися тисячу й тисячу разів на папері під тиском варстату. Тут думка здійснювала своє питоме прагнення — щиритись безмежно, як шириться газ, але не рідшаючи, в первісній яскравості й гущині. І входила сюди малим рукописом, щоб вийти пакунками, підводами, вагонами книжок, поділившись, як жива клітина, на безліч своїх подоб.

Але найбільше любив він машиновий відділ — широкий, кругойдучий коридор, де низкою стояли присадкуваті варстати, висуваючи важкого щелепа за кожного оберту маховика. Тут міцніше тхнуло випарами фарби з накотних валів, чути було глухий шелест стиснутого між металем паперу, рівне зідхання колів і свист моротів у дерев'яних футлярах. В цьому безкінечному строкатому шумі, що глушив людську мову й ходу, билось могутнє серце міста. Тут він був у його грудях, бачив залізну систему його тканин, чув голос його, пізнавав його потайну істоту. Зачарування, мрійність охоплювала його, і прислухаючись до розбіжного стукоту, обіймаючи разом його складові частини, він поволі вбирав у себе цей блискучий рух, зливався з ним, поринав у нього, переймаючись його легкістю й поривом. В ту мить йому воскресало давнє почуття незмірности вночішнього степу, завмерлого спокою рівнин під неозорим мінливим небом, що він споглядав самотньою дитиною з захватом і тремтінням. І як тоді, невиразні бажання колихалися у нім, мов хлюпіт легкої хвилі по шелесткому піску.