Поет пильно придивився.
— Це — сказав він, -інтеліґент, скорочений для режиму ощадности.
— Ні,-сказав Степан, — це певно молодий письменник, якому нічого не пишеться.
— Перевіримо, — сухо відповів поет.
І вони пересіли до сусіднього столика.
— Не журіться, товаришу, — мовив поет, коли незнайомий здивовано на них глячув. — Це кожному може трапитись.
— Правда, що кожному, — відповів той, скривившись.
— Ще напишите щось… — сказав Степан.
— Посаду собі ще знайдете… — сказав поет.
— Та в мене… своє діло… — через силу вимовив той. — На Васильківській… ох!
І знову понуро схилив голову на руки.
— Так чого ж ви сумуєте?! — скрикнув Степан.
— Будеш сумувати, коли так за живіт узяло! Проклятий паштет… Свіжий називається!
На вулиці поет сказав Степанові:
— Помилка завжди можлива, і дивно тільки те, що шлунковий біль так нагадує душевний.
Постійна платня на посаді дала змогу хлопцеві покинути лекції української мови по установах, хоч на них і підвищено ставку. Правду сказати, вони вже давно надокучили йому, обернулись у голий заробіток без будь-якого помітного задоволення. Вони цікавили його тільки доти, поки він сам на них чогось учився, і зробились нестерпучі, коли стали одноманітним повторенням обридлих фактів. Длубати без кінця йотовані й шиплячі звуки, смоктати речівники, порпатись у дієсловах та безособових зворотах — ах, яка це безмежна нудьга! І він покинув цю мовну комору так само радісно, як колись до неї був брався.
Побут його усталився, час заповнився без тих прикрих перерв, що примушують людину надто замислюватись над собою й приходити до сумних висновків. Вдень — посада й любов, ввечері — пивниця, театр, кіно й книжки, читані вже тепер не з юнацьким запалом, а з мудрою поважністю. Той період, коли книжка здається вищою від читальника, для нього вже минув, і сторінки він гортав тепер із спо-
