вільно пересуватись. Але чи вільно людині користуватись цією властивістю? Хіба не прикуті ми до міст, сіл, посад? Задовольнятись мріями? Не можу. Життя терпиме тільки тоді, коли можеш зміняти місце його. Якщо ти завтра не можеш кудись поїхати — ти раб. Для цього потрібні гроші. Ви їх маєте.
— А їхати нікуди не хочеться,
— Тим то я й заздрю на ваші гроші, — відповів поет. Але не бійтесь, я не до позики. На весну я теж зберу п'ятсот карбованців. І піду. Це літо мандруватиму пішки по Україні, як відомий українофіл Сковорода. Весною я ненавиджу місто. Чому? Бо не все ще покінчено з природою. Прокидаючись, вона кличе, як забута мати. Жити коло неї благословенно, та вже надто далека вона, щоб з нею надовго злитися. Природа для нас — спогад і спочинок.
— Це ліси й поля? — задумливо спитав Степан.
— Ліси й поля. Мусимо згадувати про них хоч раз на рік. Життя нужденне, ми справедливо на нього скаржимось, але вибирати між життям та смертію — не не вибір. П'ю за бабусю-природу, що зробила нам хоч і миршавий подарунок, але єдиний у її гамані!
Першим заходом Степана Радченка, коли він став тяжко багатим, було перемінити кімнату. Він тільки й чекав, щоб здати в архів своє убоге, обдерте мешкання, почуваючи до нього глуху ворожість за все, що в ньому пережив, бо кімната людини знає найінтимніші її пориви, підглядає її вагання, вбирає її думки і раз-у-раз виступає лукавим і гидким свідком минулого, завжди трохи паралізуючи волю й підтинаючи прагнення своїм вічним, настирливим — «я тебе знаю»
Отже він підрядив комісіонера й виклав йому свої бажання: простора, світла й окрема кімната у великому будинкові десь у центральному районі. Конче парове опалення, без меблів, згоден на відчіпне. Пожилець буде тихий, самітний і акуратний.
Комісіонер вислухав його і сказав:
— Словом, вам треба справжня кімната.
Поволі він набував знайомств. Від товаришів у праці його ручкання непомітно поширювалось на їхніх родичів