ніла. І йому схотілось узяти Зоську за руку, водити її квітчастимн полями, і щоб вона співала так — співала для нього, для сонця, для розкішного обрію, білими хмарками помережаного,
Він стиснув їй руку й сказав:
— Зосько, підемо в поле, коли стане сніг?
— Ах, підемо, і я сплету вінок!
Він не міг себе стримати, і в солодкому пориві каяття, в спалахові всіх спогадів, що були йому з дівчиною зв'язані, пригорнув її і став цілувати, поволі, божевільно, в очі, у волосся, у губи, захлинаючись від радощів покори, як не цілував ніколи.
— Ти… Зосько… я не можу без тебе, не можу… — шепотів він.
Коли заспокоївся, вона погладила його по голові:
— Ти — божествений.
Але йому мало було цих поцілунків. Щось невичерпане й надхненне лишилось ще в його душі. Він хотів зробити для неї щось виключне, хотів, щоб їй завжди було радісно коло нього, як зараз, хотів зв'язати її з собою назавсігди,
— Зосько, я давно про щось думаю, — сказав він захоплено.
— Про що?
— Давай поженимось.
Вона відсахнулась.
— Ти збожеволів!
Ні, він зовсім не збожеволів. З блискавичною винахідливістю, мов і справді про це віддавна думавши, почав поважно викладати їй свої докази. Передусім, фактично вони вже й так полружжя. Розлучатися ж вони не збираються, ні? Гаразд, то треба зробити висновки. Він живе, як злидень, без ніякого затишку. В житті — безлад, який і писати йому заважає. Та й не можна ж вічно користуватись чужою кімнатою! Одне одного вони вже досить знають. Навіщо красти десь годинки побачень, коли вони взагалі можуть бути вкупі? Їй теж краще житиметься, якщо вона любить його, звичайно. Всі ж женяться, і дивно, як вони ще Й досі не поженились! Матеріяльний бік цілком забезпечений. Та він і посаду допоможе їй знайти, кінець-кінцем.
