Сторінка:Валер'ян Підмогильний. Місто (1929).pdf/220

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Нарешті сп'янілість його дійшла того ступня, коли людині стає сумно й турботно. Так ніби він уже з їхав з тієї гори й стояв самотній на сірій рівнині. І звідти глянув на свою сусідку з розпачем і страхом. Невже тут знову почнеться оте кохання, ота нудна тяганина між чоловіком та жінкою? Любов — це довге альґебрійне завдання, де після всіх зусиль, розкривши дужки, дістаєш ноль. І дальше завдання такє саме. І дальше. І дальше. Міняються складники, множники, знаки, але наслідок завжди рівний собі і незмінно порожній. І безнадійно відчув, що так — захопиться нею, шукатиме її, чіплятиметься за неї, як за рятунковий пас, що його, і на берег вилізши, муситиме на собі тягти, бо він набубнявіє й стиснеться, бо всі вузли на ньому набрякнуть і віп'ються в тіло. Нудьга огорнула його, як того глядача, що має побачити зараз виставу вдесяте, а з якихсь невідомих причин до театру все таки прийшов.

Він глибоко замислився. Раптом вона поклала руку на його коліно…

— Стефане…

— Що?

— Дайте руку.

Він дав руку й відразу ж вирвав, кинувшись від гострого болю. Вона безжально вколола його в долоню. Він вмить запалав, ніби її пришпилька проколола мильну бульбу його міркувань.

— Стривайте, — сказав він, сміючись. — Я теж при нагоді вколю вас!

Її очі мінились.

— Не встигнете, — відповіла вона.

Він нахилився й розповів їй втішну казочку Катюля Мендеса про сліпу бабусю, що унучку свою до спідниці пришивала, аби від лиха її застерегти, а все таки прабабусею стала, хоч дівчину за весь час відпускала від себе раз на чверть години, вдруге — на п'ять хвилин. «Як же ти встигла за чверть години знайти собі коханця?» обурено спитала вона. А грішниця скромно відповідала: «Ні, бабуню, це було другого разу».

— Дурна бабуся, що примушує дівчину так хапатись, — сказала Ріта.

— Але ж у вас, сподіваюсь, бабусі немає? — спитав він.