Перейти до вмісту

Сторінка:Валер'ян Підмогильний. Місто (1929).pdf/230

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ного пляну спливала геть уся рідина, випадковості, дешеві ефекти й трагедії, зайві розмови й епізоди, і от лишилась загусла, пружна маса, що трималась уже форми під дальшим здушенням. Це був болісний процес відтинання живого тіла, що всіма способами чіплялось за життя й хотіло жити, Але він, як суворий хірург, цей біль чинив в ім'я майбутнього здоров'я. Був свідомий, що тільки дробинку з того величного завдання, що перед ним стало, спроможен зараз здійснити, бо життя навіть однієї людини варте томів оповідання. Ба був свідомий, що й за все життя своє здійснить хіба невеличку його частку, бо незмірна й незглибна душа людськости, хоч раптом у кількох поривах уміщується. Але з урізків того матеріялу, що проробив, Степан зліпив сюжет для кіносценарія й скомбінував кілька тем для дальших повістей. Тепер він був забезпечений з цього боку принаймні на рік інтенсивної праці. Тепер тільки писати!

Купивши півстопи лінованого паперу, хлопець сів одного вечора до свого столу й узяв олівця з священним трепетом жерця, що підніс ножа над жертвою. Цього моменту він боявся. І, о радість! написав перший розділ, потім другий, потім третій — легко, не спиняючись, навіть напруження не почуваючи! Слова лились із нього, потік жвавих, муштрованих слів, що самі знали свої місця і сполучення. Він кинув перо, стиснув у захваті руки й підвівся. Годі, годі на сьогодні! Заспокоївшись трохи, підрахував — коли праця так ітиме, то кінчить повість за два тижні, Чудово!

Але другого дня не написав нічого. Сидів, ходив, навіть лягав і марити пробував, але жадного слова на дальший розділ видушити з себе не спромігся. Так ніби вся повідь його уяви раптом зсілась, і в голові йому лишились мертві згустки, яких не в силі був розтопити його гарячий розпач. Він знав, що треба і як треба далі писати, тільки прірва запалась між його задумом і папером. Почував страшенну неохоту писати, безпідставну відразу до самого процесу водити пером. Спочатку він обурювався, потім умовляв себе, і замислився, кінець-кінцем. Звідки ця несподівана криза? Чи йому не хочеться писати, чи він сам писати не хоче? А може дальші розділи його недоладу побудовані, й ця затримка, інтуїтивнє діяння ху-