дожнього чуття, є просто гасло про небезпеку? І за кожною думкою його стояв добре знаний жах марних поривів до творчости.
Нарешті вирішив, що треба перепочити. Мусить берегти себе! Він просто стомився духом. Не можна ж гнати себе без жалю! Слід забути на день-два про працю, розважитись, погуляти й відновити сили. Тільки як?
Раптом спогад про Зоську пройняв його радісною теплінню. Зоська! Мила, сміюча подруга, вірна товаришка його блукань! Він згадав її маленьку постать, безжурні посмішки й раптові смутки, наївну, втішну філософію і жагучі поцілунки. Він хотів знову побачити кучері на її чолі, чарівне, рухливе під діянням чуттів обличчя, почути її чарівний шепіт і сидіти на килимі коло її ніг, «коло ніг королеви»! Він відчув її так, ніби допіру вона вийшла з кімнати й зараз мала вернутись. Схопившись, хлопець глянув на годинника. Ще не було шостої. Ще він встигне побувати з нею в кіно, а потім… потім покличе її до себе в гості! Це чудово! Вони влаштують тут маленького бенкета після розлуки, і чхати йому і їй на те, що шепотітимуть у своїх норах міщани сусідніх помешкань!
Степан почав хапливо одягати парадного костюма, нанизуючи розрадливі думки. Правда, між ними сталося тоді непорозуміння. Одружіння, звичайно, нісенітниця, але він був проти неї трохи жорстокий. Він не заперечує. Але перепросить. Почував, що між повістю та розривом був якийсь, незрозумілий йому ближче, зв'язок і жалкував уже, що за обопільною згодою не влаштував собі вчасно півмісячної відпустки. А так — трохи неприємно.
«Та коли вона справді любить мене», подумав він, «то не повинна дуже гніватись».
Хлопець хутко дійшов до Гімназіяльного провулку й подзвонив коло знайомих дверей. Літня жінка у фартуху йому відчинила.
— Можна бачити товаришку Зоську? — спитав він.
Жінка здивовано перепитала:
— Яку це Зоську? Голубовську?
— Так, — потвердив він.
Жінка сплеснула в долоні.
— Чи ба! Та вона ж отруїлась!
— Вмерла? — спитав Степан.
