— Як-єсть померла, — спочутливо відповіла жінка. — Царство їй небесне.
Вона перехристилась.
— А ви… звідки знаєте? — спитав хлопець.
— Отакої! — образилась жінка, — по-сусідськи живу, та щоб не знати. Може до них пройдете?
— Ні, — сказав Степан.
Вони стояли хвилинку мовчки, дивлячись одне на одне, Степан — пригноблено, жінка — цікаво.
— А ви ж хто такий будете? — спитала вона.
— Я… Степан Радченко, — відповів він.
— Родич може який? — провадила жінка.
— Знайомий.
— Не побачите вже, — зідхнула вона — Ну, померла як-єсть!
Він поволі пішов геть, а вона ще дивилась йому вслід якийсь час, потім голосно зачинила двері.
На вулиці хлопець спинився. «Треба зайти до батьків її і розпитати все, докладно», думав він. «Може вона лишила мені листа? Де її поховано?» Але думки ці були такі мляві, що він сам ледве міг розібрати їх. Вони сунулись так поволі, що в кінці кожної він забував уже початок. І здавались сторонніми, безмежно чужими, абсолютно йому неналежними. Хтось мислив за нього, нудно, моторошно зліплював уривки думок. А сам він був геть порожній. Втратив відчуття своєї істоти і відчуття світу поза собою. Немов був ніщо, ніде, ніколи. Боявся очі підвести, щоб ту пустку навколо не побачити.
Він здригнув, скорчився й пішов, з жахом почуваючи свій рух. Потім почав міркувати, чим взагалі можна отрутись. Арсеном, сулемою, стрихніном, синім квасом, опієм? Яка різниця між діяннями цих отрут? Якою з них труять мух, купуючи в аптеках темні аркуші, де написано великими літерами з знаком оклику: «Смерть мухам!»? І що таке смерть? Як може людина зникнути так, щоб її більше ніколи не побачили? Як можна померти не на день, не на тиждень, не на рік, а «померти як-єсть»? Отже, і він може померти? Яке безглуздя! Яке страшне непорозуміння!
«Це неможливо», казав він сам собі, «це зовсім неможливо!»
Йому здавалось ту мить, що він вільно може лягти під
