Перейти до вмісту

Сторінка:Валер'ян Підмогильний. Місто (1929).pdf/236

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Звідки ж, все таки, ця похмура мелянхолія? Невже через мій від їзда?

— Ні, посміхнувся Степан, — це світова скорбота.

Поет полегшено зідхнув.

— А, це цілком безпечно.

Він був дуже милий, веселий, ласкавий. І Степанові враз схотілось признатись йому, розповісти весь свій біль і його найтаємніші джерела. Та він тільки промовив:

— Коли хочете правду знати, то це просто поганий настрій. Часом відчуєш, що ти — звір, кровожерний звір, і стане сумно. Життя жорстоке. Знаєш, що виправити цього не можна, і все таки шкода. Потім, якось ясніше зрозумієш, що й навколо ж самі тварюки, наволоч, мерзота, шибеники — і робиться страшно. Від того, що ти такий, як вони, і вони такі, як ти.

— Та де ви бачите таке страхіття?

Степан безнадійно посміхнувся.

— Де?.. Ось, навколо.

— Навколо — прекрасні, приємні люди!

— Ви все жартуєте, — сказав хлопець.

— Аж ніяк. Ось гляньте,

Поет перехилився на стільці й торкнувся рукою по плечі сусіда, що сидів позад нього. Той обернувся.

— Вибачте, — сказав поет, — Ви мені дуже подобаєтесь, Дозвольте потиснути вашу руку.

Той завагався, але руку подав. Навіть промовив:

— Е… дуже дякую!

— Дивак ви, — зідхнув Степан.

Потім вони їли й пили, поринувши у власні міркування. І Степан, знемагаючи від потреби виявити свою нудьгу, промовив, піднісши шклянку:

— Випиймо, друже, за любов!

Поет здивувався.

— З якої речі нам пити за це жахливе чуття, що позбавляє людей спокою?

Степан збуджено відповів:

— Позбавляє спокою, позбавляє життя. Жахлива ця любов.

— Так ви погоджуєтесь зі мною? — непевно спитав Вигорський.

— Цілком.