чохи. А тепер народ пішов жулик, скупий і «мучительний». Правда, у неї багато є женихів, та вони їй нецікаві.
— Заміж треба виходити по-любові, — сказала вона. — А побалуватись я й з тобою можу.
Потім розповіла йому тих вигаданих, стереотипних історій, якими всі вони тішать своїх гостей і себе, які з мрій поволі обертаються в півдійсні спогади, в несвідому самооману, що за них чіпляється їхня душа в своїх машинальних поривах до щастя. Зокрема вона підкреслювала, що якийсь деникінський полковник навколішках благав її їхати з собою до Англії.
— Ну й чого б я поїхала? — мрійно спитала вона. — Коли англійського язика я не знаю? Ну от вийду на вулицю — й нічого не понімаю… Та й він не знав, — додала заспокійливо. — До мене ходив один англичан, так теж казав, що він не знав.
Але в міру його питання ставали точніші й вимогливіші, вена нашорошувалась. І раптом урвала його на слові:
— Що це ти розпитуєш мене? Ти чого сюди прийшов?
Він ніяково відповів, що прийшов до неї більше за тим, щоб до душі погомоніти. І вона страшенно обурилась:
— Душі йому треба! За рубля душу йому вивертай! Для тебе моя душа під спідницею.
Він ледве заспокоїв її, присягаючись, що не хотів образити.
— Та хіба тобі не однаково, що робити? — спитав він.
— Не однаково, — відповіла вона. — Защо платиш — бери, а за душу не трогай.
Розмова далі не клеїлась, попрощалась вона холодно, немов він величезну кривду їй вчинив, і хлопець вийшов, переймаючись до неї пошаною, якось схвильовано розуміючи, що жінка продається, а людина — ні.
Але здебільшого читав увечері, лежачи на канапі. Щось примусове було в цьому безкінечному гортанні сторінок, позбавлене тієї живої цікавости, що спиняє очі на рядках. Між ним і книгою завжди було скло, мов та віконна шибка, що стоїть перед краєвидом, даючи його бачити, але затримуючи його запашність, трохи викривлюючи його обриси й знебарвлюючи кольори. І часто, дочитавши останні рядки, непомітно спинявся на порожній півсторінці, задумано плетучи далі докінчену пригоду, що блідшала дедалі,