— Змінився, — сказав він. — Ач який прибраний. Ач який гарний. Красун, та й годі.
Степан хапливо скинув капелюха й сів поруч до столика. Невідоме хвилювання, що прокинулось у ньому при зустрічі, тепер більшало, росло, сягало в далеку глибінь душі гарячою луною. Він дивився на товариша радісними, майже закоханими очима й з невимовною втіхою викривав йому на обличчі ті самі риси, ті самі рухи, ту саму посмішку й лагідність, що покинув давно тому й знайшов незмінні.
— Левко, який я радий, що побачив тебе, — сказав він — і уявити не можеш, який радий! Ех, Левко, чуже тут усе — і люди, і життя,
— Життя? — обізвався Левко. — Смиканина тут, а не життя. А годують чим, ти подивися!
— Щодня це їм, — відповів Степан.
— Як котам дають.
Він засміявся, показуючи на порцію котлет. І його посмішка здавалась Степанові дотепною, міркування мудрими, вислови чарівними, поводження незрівняним. І заздрість зайнялась у ньому до того, хто зумів не змінитись, лишитись тотожнім через роки, разом із жалем за свої шляхи, за пориви, простування і їхню марність. Перед товаришем, зневаженим колись і забутим, він відчув сором шкідливого школяра, що примітив пильний погляд учителя.
— Як же ти живеш, Левко? — скрикнув він.
— Е, ти розказуй спочатку.
І хлопець розповів — коротко, блідо, вимушено про час, що від їхньої розлуки минув, згадав за свої оповідання, за посаду, не почуваючи ні в словах, ні в подіях, що за ними стояли, жадного променю життьової веселки.
— Ого, та ти цабе, — посміхнувся Левко. — Либонь карбованців півтораста тягнеш? -
— Приблизно. Крім гонорару. А от продав кілька місяців тому сценарія — півтори тисячі взяв.
Левко цмокнув.
— Сто бісів його матері, — промовив він.
Але в голосі його був тільки подив, і жадних заздрощів. Потім інша думка звернула його увагу.
— Виходить, ти — український письменник? — серйозно спитав він.