за могилами сонце сходить, з червонога моря промінь — страшна, величезна брунька холодного вогню, розцвітаючи поволі пекучим колом.
Левко кінчив котлети й витер руки паперовою серветкою.
— Збираюся зараз ще в кіно сходити, — сказав він. — Люблю подивитись, як ото люди скачуть. Подумаєш тільки, з чого чоловік хліба не їсть! Може вдвох ходімо?
— Ні, в мене справи, — сказав Степан.
На вулиці вони міцно поцілувались. Хлопець був схвильований.
— Пиши, Левко, з своєї Херсонщини, — сказав він.
— Та мабуть не буде про що, — відповів той. — Це вже ви, письменники, пишіть собі. А ми колись прочитаємо.
Восени в степу тривожно шамотить сухим гіллям кукурудза, — цілі поля рівних, жовтих стовбурів, ніби хтось, крадучись, розсуває її обвислий лист. Восени при шляхах розсипають насіння бур'яни, — високі зарослі незграбної лободи, молочаю, будяків, віниччя та нехварощі. Незграбні рослини восени, втративши зело. Восени вітри ходять раптові, непевні. Восени вітри нападисті й хитрі. Здивує і зникне. Рівчаки в степу провалюються зненацька в глиб, розкриваючи глиняні нутрощі. На дні купчиться дереза, а в ній гади, комашня й мілйони ящірок. Безліч шляхів у степу, доріг і стежок. Перехрещені, кривулясті, колінкуваті. Ніби навмисне наплутано їх там, щоб ходити й блукати без краю. І хочеться в степ іти. Хочеться звернути на бічну стежку. Куди вона? Поволі йдеш у степу, і дивно, коли дійшов до місця. Шляхи є западисті, людину ховають, а стежки в'ються горбами, могилами, женуть навпростець по нивах та баштанах. І ламлеться під ногами шелестка стерня.
Степан раптом спинився. Скільки міг зрозуміти, це була Павлівська вулиця. Може з півгодини ходив він уже, розлучившись з Левком на порозі їдальні, ходив замислено, радісно, в тому незглибному спокою, що людину опановує найвідповідальнішими хвилинами життя після болісних турбот і розчарування. Почував, що зважується на щось, що зараз відбудеться щось неповторне,
