ховала її постать аж до колін. Степан ніяково підвівся, десь здогадуючись, що жінка ця може дивилась на нього у щілину, коли він пестив кицьку.
— Це ви, Степане…
— Павловичу, — підказав він, розуміючи її зупинку. І тільки почувши голос, пізнав її. Це була вона, тільки страшенно змінена, майже спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати, Навіть голос її якось інакше бренів, — якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонністю й тлузливим поглядом. Стискуючи їй руку, хлопець подумав; «Ні, я таки справді йолоп».
— Сідайте, Степане Павловичу, — мовила господиня.
І він зразу постеріг, що вона вагітна.
— Дякую, — відповів він, опановуючи почуття жаху, образи і болю.
Вона сіла на канапку коло дверей і крикнула;
— Наташко, грій самовар!
— Це може задля мене? — стурбовано спитав Степан. — Дякую, я допіру пив чай. Якраз пив чай.
— А я ще не пила, — відповіла вона.
Настала прикра мовчанка, і хоч хлопець почував, що ця мовчанка його принижує, а її, може, й тішить, проте слова його страйкували. Опуклий, важкий живіт параліжував його.
Нарешті господиня промовила:
— Рідкий ви в нас гість, Степане Павловичу.
— Атож, — пробурмотів хлопець, — прокляте нікольство… Та й Борис усе в командировці…
Він хотів спинитись, але страх перед мовчанкою видушив з нього ще кілька речень:
— Це я хотів запропонувати… якби Борис, звісно, був… поїхати кудись завтра погуляти… далеко десь… в природу, як кажуть…
— Прекрасна думка, — відповіла вона. — Але я не зовсім добре себе почуваю.
І хлопець знову з жахом відчув, як западається між ними мовчанка, нудна, дратівлива мовчанка людей, яким не варта здибатись. Кожна думка його, тільки виникнувши, натикалась на її живіт і безтямно тікала назад у свої нетрі.
Раптом вона спитала;
