ськість знову відродиться до ясного світосприймання, до цілости натури й творчого пориву.
Голос колишнього вчителя піднісся й забренів пристрастю. Розпалюючись більше дедалі, Андрій Венедо ич засипав Степана іменами й поговорками, яких змісту й ваги той зовсім не розумів. Він промовляв про золотий вік Авґуста, про римський геній, що скорив світ і горить у темряві сучасности ясною зіркою порятунку. Про християнство, що зрадницьки пожерло Рим, але й само було переможене від нього в Ренесансі. Про свого улюбленого Люція Анея Сенеку, виховника Неронового, гнаного підступами й інтригами незрівняного філософа, засудженого на страту й померлого від власної руки, перетявши вену, як і личить мудрецеві; про його трагедії, єдині, що дійшли до нас від римлян, про його Dialogi, з яких De providentia він міг цитувати на пам'ять. І Сенеці, що поєднав у найвищій синтезі стоїцизм з епікуреїзмом, цьому генієві римського генія, закидають спілкування з апостолом Павлом, обмеженим адептом в язничної релігії, що завалила Рим!
В кімнаті вечоріло, і в присмерках голос учителя бренів справді пророчи. Він звертався раз-у-раз до Степана, і того мимоволі жах проймав. Але побачивши, що Левко спокійно споживає собі чай, він бадьорився й випив свою шклянку, не зважаючи вже на проречистіть господаря. Господиня ж сиділа непомітно, мало не зникаючи вузькими плічми за череватим чайником.
— Я старий, але бадьорий, — виголошував дід. — Мені не страшно смерти. Бо дух мій клясично ясний і спокійний…
У Левковій кімнаті Степан сказав:
— Ну й дід же… дебелий!
— Він трохи психічний з тією мовою, — відповів студент, — а чоловік з нього добрячий. І допомогти може —розумний дід, усе знає.
Уже на відході, Степан спитав:
— Ну, а мова латинська, хіба вона кому потрібна?
— Дідькові вона потрібна, — засміявся Левко. — Сказано про неї — мертва мова.
Він провів товариша аж на сходи, кликав його заходити, коли схоче, — за ділом або й так.
