що до хазяїв його раптом багато родичів наїхало, і він мусів поступитись на час ліжком.
— То ти зовсім у мене осідай, — сказав Борис. — Я ж, знаєш, мало вдома ночую. Собаче життя, але краще, ніж зовсім подихати з голоду. Я вже пробував — дуже неприємно.
Але Степан благородно відмовився, замість хапатись за таку вигідну пропозицію. Бо весь час його не покидала потайна сподіванка, що все якось обійдеться і він якось повернеться до рідного кубла. Як? Не знав! Велике «може» жило в нім, глибока віра в свою долю, що досі не була до нього занадто сувора. Невже мусінька сама носитиме воду? Таке варварство не вміщалось у його голові. Або цей Максим, будь він тричі проклятий, вправлятиме корови? Але мусів визнати, що господарство Гнідих квітнуло без нього, отже квітнутиме й далі. Мусінька поплаче й знайде собі зручнішого коханця. Ці думки нагонили на нього глибокий смуток. Він вирішив чекати. Чого? Може мусінька й написала б йому листа, так не знала адреси. А їй писати не зважувався, навіть соромився, бо ж, як не крути, а він відступив з поля бою, хоч і переможцем.
Два дні його гризла глуха туга за мусінькою, найбільше тому, що був з нею силоміць розлучений. Він, зрештою, терпіти не міг, коли щось не по-його робилося. Але ще через два дні помирився з становищем, і певно в Бориса лишився б, якби не нова прикрість, що знову його пляни зруйнувала.
Якось увечері Борис, збираючись на варту, звернув увагу на його невеселий вигляд.
— Ти запрацювався, Стефочко, — сказав він йому. — Навіть паровий казан лопається від перегріву, а він же чавунний! Ще Маркс сказав, що робочий чоловік должон спочивати.
— Я й сам бачу, — сказав Степан, — що зарвався з роботою.
— Найкращий спочинок — це жіноче товариство, або по-нашому вечорниці. Мене недавно водили, і я тебе поведу — тільки треба: півпляшки і чогось їстивного, наприклад, ковбаси. Ходити не дуже далеко, як на наші ноги, всього до Критого Ринку. Там є хата не хата, хлів не хлів, казнащо, словом, зате дівчат п'ятеро…
— П'ятеро? — спитав Степан.
