Потяг прийшов на станцію, постояв, не зоглядишся, коли він знявся і пішов: ні дзвонків, ні гамору.
Але найбільше вражіння в вагоні зробила все-ж таки німецька уборна. Ну — прямо новела…
В купе почали прискіпуватись — ні до чого: кожна кнопка обміркована і в порядку вода, попілнички, електрика. Найшли два дрібних недогляди і раділи, що таки й німця підчепили.
В Берліні завітали до Авсема й Крестінського, які дуже тепло приймали нас, як представників української пролетарської культури — і почався огляд Німеччини.
Берлін, як місто, важкий і чиновний. Хмурий, темносірий загальний колорит разом з фабричним димом осів на ньому. Центр і його будинки акуратні, сухі витягуються, мов на параді. Пам'ятники також мертві… За Брандербурзькими воротами ціла низка усяких німецьких баронів з каменю, наче зі старовинної колоди карт. Асфальт налюксований автомобильними шинами блищить, як чорний паркет, а увечері коли засвітять лихтарі, всі вони світляними смугами, як на ночному льоду, відбиваються в тому асфальтові. На окраїнах все доходні будинки — п'ятиповерхові, їх настрій власницький — буржуйський. Одгородився, насупився — «оце моє» — насунув гостру шапку даху
