тичних переконань. І робиться дивно, як ця біднота, під покришкою подачки, може тут купчитись од монархіста до комуністичного прозеліта і од сіоніста-єговіянця до анархіста-безбожника.
Російське та українське студентство (білоруси ще в стані організації) розпадається, не вважаючи на широченну гаму різних політичних відтінків, на дві оснівні групи: радянців і нерадянців. До радянців-українців належать члени «спілки громадян УСРР» і Драгоманівці — це, так-би мовити, наддніпрянці і наддністрянці, але єсть і перемішка.
До нерадянців належать прибічники Шаповалівського «Громкому» (громадський комітет) і різні инші «види и отряди». Монархістів у Празі можна зустріти тільки росіян. Шаблоновий тип їх, приблизно, такий.
Студент Володя, сюсюкаючи, каже: «Знаєте всьо ето очень скючно… Не вєріш нічему… Склока… Вот у нас в кружкє хрістіан-містиков і то Філософов передрался с однім із толковатєлєй текстов… Большевіков ми не побйом… Боротся нє стоїт… Зачем только живьош?»
